Замок

– Звичайно, підіслані Кламмом, – відповіла Фріда. – Навіть якщо це справді так, вони все одно ще пустотливі діти, і їх потрібно вчити різками. Які вони гидкі й чорнопикі! Як жахливо виглядає їхня дитинна і блазенська поведінка, тоді як обличчя в них дорослі, вони навіть можуть здатися студентами! Ти думаєш, я не бачу цього всього? Я соромлюся їх. Але в цьому й полягає проблема: вони мене не відштовхують, я соромлюся їх. Мені хочеться постійно дивитися на них. Коли треба ображатися на них, я сміюся. А коли їх варто відшмагати, я гладжу їх по головах. І коли я лежу поряд із тобою вночі, не можу спати й дивлюся через тебе в їхній куток, як один загорнувся в ковдру й спить, а інший стоїть на колінах перед пічкою й розпалює вогонь, я нахиляюся, ризикуючи розбудити тебе. І злякалась я зовсім не кішки, я знаю котів, а поки працювала в шинку, звикла спати на ходу, коли мене постійно смикають, не кішка мене злякала, я сама себе злякала. І для цього не потрібно кішки, найменший звук примушує мене здригатися. У якийсь момент я просто злякалася, що ти прокинешся і все закінчиться, тоді я підскочила, запалила свічку, щоб ти швидше прокинувся і захистив мене.

– Я нічого не знав про все це, – сказав К. – Тільки підозрював щось і тому вигнав їх, але нарешті їх більше немає, і, можливо, тепер усе буде добре.

– Так, нарешті їх більше немає, – повторила Фріда, але її обличчя виражало муку, а не радість. – Тільки ми не знаємо, хто вони такі. Я жартома придумала собі, що їх підіслав Кламм, але, можливо, вони справді звідти. Їхні тупуваті, але з блиском очі нагадують мені очі Кламма, саме так, це погляд Кламма, який дивиться часом на мене з їхніх очей. А недобре це тому, що я соромлюся їх, як я вже сказала. І це ще не найгірше. Я знаю, що таку поведінку інших людей я вважала б дурнуватою, і вона відштовхувала б мене, але з ними все інакше. На їхні дурощі я дивлюся з повагою й захопленням. Але якщо їх підіслав Кламм, то хто зможе нас від них звільнити; і чи це було б добре для нас позбутися їх? У такому випадку хіба не було б краще, якби ти швиденько покликав їх назад і був би щасливий, що вони погодилися повернутися?

– Ти хочеш, щоб я пустив їх назад? – запитав К.

– Ні, ні, – відповіла Фріда. – Цього я хочу найменше. Дивитися на них, на те, як вони прибіжать сюди, радітимуть, що знову мене бачать, стрибатимуть, як діти, і простягатимуть руки, як дорослі чоловіки, цього всього я можу не витримати. Але щойно я подумаю про те, що ти можеш закрити Кламмові доступ до себе, якщо справді виженеш їх, мені хочеться з усіх сил застерегти тебе від можливих наслідків такого вчинку. Тоді я хочу, щоб ти впустив їх назад. Тому, К., клич їх сюди і якомога швидше! Я опиратимуся, доки зможу. Якщо я програю, цьому вже не зарадиш, але навіть тоді в мене залишиться усвідомлення, що все це задля тебе.

– Ти тільки переконуєш мене в правильності рішення, яке я прийняв щодо помічників, – сказав К. – Вони ніколи не повернуться з моєї доброї волі. Я зміг вигнати їх, і це доводить, що за певних обставин можна дати раду навіть із ними, а заодно й те, що вони не мають нічого спільного з Кламмом. Учора я отримав від Кламма листа, з якого видно, що він цілком неправильно поінформований про помічників, а звідси знову ж таки випливає, що він до них цілком байдужий, бо в іншому випадку міг би дістати про них точнішу інформацію. А те, що ти бачиш у них Кламма, нічого не означає, бо ти перебуваєш під впливом господині заїзду «Біля мосту» і бачиш Кламма всюди. Ти все ще коханка Кламма, а не моя дружина. Часом мені від цього стає дуже сумно, так ніби я все втратив. Я почуваю себе, мов щойно прибув до Села, але не сповнений надій і планів, як тоді, а з усвідомленням, що на мене чекатимуть самі розчарування і я змушений буду витримати їх одне за одним, аж до найгіршого. Але так буває лише інколи, – додав К. з усмішкою, побачивши, як вона засмутилася від його слів. – І загалом свідчить про непогану річ, а саме про те, що ти дуже важлива для мене. І якщо ти закликаєш мене зараз обирати між тобою й помічниками, то помічники вже програли. Що за думка – вибирати між тобою й помічниками! Я хочу нарешті остаточно їх позбутися, не думати й не говорити про них. Зрештою, можливо, наша з тобою раптова слабість пов’язана з тим, що ми досі не снідали?

– Можливо, – погодилася Фріда, втомлено посміхнулася і взялася за роботу.

К. також узявся за мітлу.

Через якийсь час у двері тихо постукали.

– Варнава! – вигукнув К., кинув замітати і мерщій метнувся до дверей.

Фріда глянула на нього, злякана більше іменем, що прозвучало, ніж усім іншим. Тремтячими руками К. не відразу зміг відчинити старий замок.

– Уже відчиняю, – повторював він раз за разом замість того, щоб запитати, хто ж там насправді стукає.

А потім побачив, як у відчинені двері зайшов зовсім не Варнава, а маленький хлопчик, який уже одного разу намагався поговорити з К. Але в К. не було ні найменшого бажання згадувати про нього.

– Що тобі тут треба? – запитав він. – Урок проходить у сусідньому класі.