Замок

– Хіба я справді так погано говорила про Фріду? – запитала Ольга. – Я цього аж ніяк не хотіла і зовсім інше мала на увазі. Але наше становище таке, що ми посварені з усіма, а щойно спробуєш комусь поскаржитися, і тебе заносить невідомо куди. Маєш рацію, зараз між нами і Фрідою велика різниця, і це потрібно підкреслити. Три роки тому ми були бюргерськими доньками, а сирота Фріда – служницею в заїзді «Біля мосту», ми проходили повз неї й не дивилися в її бік. Ясна річ, ми були надто зарозумілими, але так нас виховали. А того вечора в «Панському дворі» ти побачив, як усе виглядає тепер: Фріда з нагайкою в руці, а я в натовпі слуг. Але насправді все набагато гірше. Фріда може нас зневажати, і це відповідає її статусові, а обставини спонукають до цього. Та хто нас тільки не зневажає! Кожен, хто ставиться до нас презирливо, відразу просувається нагору. Ти знаєш наступницю Фріди? Її звати Пепі. Я познайомилася з нею лише позавчора ввечері, досі вона була покоївкою. Вона пішла набагато далі за Фріду в зневажливому ставленні до мене. Пепі побачила мене з вікна, коли я йшла по пиво, підбігла до дверей і зачинила їх, я змушена була довго просити її й пообіцяти стрічку зі свого волосся, аж поки вона відчинила. А коли я зняла стрічку й віддала, вона відкинула її геть у куток. Що ж, вона може мене зневажати, бо я часом залежна від її милості, а вона працює за шинквасом у «Панському дворі». Звичайно, во-на там лише тимчасово і не має необхідних здібностей, щоб працювати там постійно. Достатньо лише послухати, як із нею розмовляє господар, і порівняти з тим, як він розмовляв із Фрідою. Але це не заважає Пепі ставитися з погордою до Амалії, хоча одного погляду Амалії достатньо, щоб викинути крихітну Пепі разом з усіма її кісками і фальбанками геть із кімнати з такою швидкістю, на яку її товстенькі ніжки самі по собі не здатні. А які огидні теревені мені знову довелося вислуховувати про Амалію, аж поки за мене не заступилися гості, хоча зробили вони це так само, як ти бачив попереднього разу.

– Яка ти залякана, – сказав К. – Я лише хотів поставити Фріду на те місце, якого вона заслуговує, але зовсім не мав наміру принизити вас, як ти це зараз трактуєш. Ваша сім’я також має в моїх очах щось особливе, я вже казав це. Але чому це має давати підставу зневажати вас, я не розумію.

– Ох, К., – зітхнула Ольга. – Я боюся, що й ти це зрозумієш. Хіба ти не можеш збагнути, що поведінка Амалії із Сортіні дала перший поштовх для такої зневаги?

– Це дивно, – сказав К. – Така поведінка Амалії може заслуговувати на захоплення або осуд, але не на зневагу. Та якщо її з якихось невідомих мені міркувань і зневажають, то чому це поширюється на вас, безневинну сім’ю? Те, що Пепі тебе зневажає, це нечувано, і я обов’язково їй віддячуся, коли наступного разу потраплю до «Панського двору».

– Якщо ти збираєшся, – сказала Ольга, – боротися з усіма, хто нас принижує, на тебе чекає важка робота, бо все це тягнеться з Замку. Я дуже добре пригадую ранок наступного дня. Прийшов Брунсвік, який тоді працював у батька шевчуком. Батько дав йому роботу і відіслав додому. Ми снідали, і всі, окрім нас із Амалією, були дуже пожвавлені та веселі. Батько розповідав про свято, в нього було повно планів стосовно пожежної команди, бо в Замку є свої пожежники, які прислали на свято делегатів, і з ними було досягнуто певних домовленостей. Присутні панове побачили, чого варті сільські пожежники, і їхні відгуки були дуже позитивними, сільську пожежну команду порівнювали з командою Замку, і порівняння було на нашу користь, говорилося про необхідність створення ще однієї пожежної команди для Замку, і потрібні були інструктори з Села. На ці місця претендували певні люди, але батько сподівався, що виберуть саме його. Він говорив про це й сидів за столом у своїй звичній лагідній манері, розставивши руки на півстола, визирав із відчиненого вікна до неба, а його обличчя було юним і сповненим надії, я ніколи більше не побачу його таким. Тоді Амалія сказала зі зверхністю, якої ми в ній раніше не помічали, що не варто надто довіряти подібним словам, чиновники люблять при нагоді сказати щось приємне, але забувають це відразу ж, хоча люди раз по раз потрапляють у цю пастку. Мати зробила їй зауваження за ці слова, батько посміявся над її удаваною мудрістю й досвідченістю, але потім затнувся, ніби шукав щось, відсутність чого помітив тільки тепер. Але все було на місці, і він сказав: Брунсвік торочив щось про вістового і подертого листа, питав, чи ми не знаємо, кого це могло б стосуватися і що там такого трапилося. Ми мовчали. Варнава, який тоді був ще зовсім юним і поводив себе, як грайливе ягнятко, сказав щось особливо немудре чи зухвале, тема помінялася, і всі забули батькові слова.

Покарання для Амалії