Записано на кістках. Друге розслідування

 

 

 

 

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0240-6 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Beckett S. Written in Bone : A Novel / Simon Beckett. — London : Bantam Books, 2007. — 496 p.

Переклад з англійської Євгенії Канчури

Бекетт C.

Б42 Записано на кістках. Друге розслідування : роман / Саймон Бекетт ; пер. з англ. Є. Канчури. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 384 с.

ISBN 978-617-15-0021-1

ISBN 978-0-5538-1750-8 (англ.)

Чи можна за самими лише обгорілими рештками тіла визначити, було це навмисне вбивство чи нещасний випадок? Кримінальний антрополог Девід Гантер, якого викликали на місце злочину під час відпустки в Шотландії, впевнений, що так. Однак складно розплутати справу без додаткових доказів. І лише коли хтось намагається знищити свідчення злочинів у нових пожежах, стає зрозуміло, що жертву вбито, а злочинець — один із присутніх на острові. Ба гірше: саме напередодні жахливої знахідки потужний шторм відрізав острів від зовнішнього світу. Хто в закритій спільноті міг вчинити таке звірство? Чи будуть ще жертви? Тривога шириться серед мешканців острова, неначе той вогонь, і лише Девід Гантер та відставний інспектор Броуді можуть покласти цьому край, добравшись до правди…

УДК 821.111

© Simon Beckett, 2007

© Depositphotos.com / [email protected], grop, обкладинка, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023

Для Гіларі

1

За відповідної температури згоріти може все. Дерево. Одяг.

Люди.

Коли температура сягає 250 градусів Цельсія, займається плоть. Чорніє й лускає шкіра. Підшкірний жир тане, мов масло на розпеченій сковороді. Жир розпалює вогонь, тіло горить. Першими спалахують руки й ноги, вогонь переходить з них на тулуб, немов із тонкої тріски на грубе поліно. М’язи й сухожилля корчаться, охоплені вогнем кінцівки смикаються у безсоромній пародії на життя. Остан­німи займаються внутрішні органи. Заховані у вологому коконі плоті, вони часто залишаються цілими навіть тоді, коли решту м’яких тканин уже поглинув вогонь.

Проте кістки — вони, в прямому сенсі слова, зовсім інша матерія. Кістки вперто опираються навіть найгарячішому полум’ю. І навіть коли з них вигоряє останній вуглець, коли вони стають такими ж мертвими й позбавленими життя, як шмат пемзи, кістки все одно зберігають форму. Але тепер вони — лише безплотна примара самих себе й можуть легко розсипатися, остання твердиня життя, перетворена на попіл. Цей процес відтворюється за одним і тим самим невблаганним сценарієм з кількома варіаціями.

Але не завжди.

Тишу старого котеджу порушують кроки. Прогнилі двері розчахнуто одним ударом, іржаві петлі скриплять, опираючись вторгненню. Кімнату сповнює світло дня — й одразу згасає, заблоковане тінню, що перекриває вхід. Чоловік пригинає голову, намагаючись роздивитися бодай щось у темряві. Старий пес, що прийшов із ним, вагається. Схоже, його вже насторожило те, що чекає всередині. Чоловік завмирає, немов теж не хоче пере­тинати поріг. Коли собака таки наважується зазирнути в кімнату, він гукає:

— Сюди.

Пес підкоряється, повертається, нервово поглядає на господаря тьмяними від катаракти очима. Тварина відчуває не лише запах, що лине з будівлі, а й те, як нервує його людина.

— Стій.

Стривожений собака спостерігає, як чоловік входить до закинутого котеджу. Його охоплює вогкий сморід. Згодом проявляється ще один запах. Дуже повільно, немов неохоче, людина перетинає кімнату та наближається до низьких дверей у дальній стіні. Вони з грюкотом зачиняються. Він простягає руку, щоб відчинити, знову завмирає. Собака позаду нього низько й жалібно скавулить. Чоловік не чує. Він помалу, із зусиллям, відчиняє двері, ніби боїться того, що може там побачити.

Але спочатку він не бачить нічого. У кімнаті темно, єдине джерело світла — маленьке вікно, шибка давно потріскалася та вкрилася павутинням і брудом. У непевному світлі, яке сочиться крізь неї, кімната зберігає свої таємниці ще кілька митей. Нарешті очі чоловіка звикають до напівтемряви й починають проявлятися деталі.

І він бачить, що лежить у кімнаті.

Різко вдихає, наче його вдарили в груди, мимоволі відступає.

— Боже милий!

Це сказано тихо, але в тиші, яка поглинула котедж, слова звучать неприродно гучно. Обличчя чоловіка зблідле. Він нажахано озирається, наче боячись побачити когось поруч. Та ні, він тут сам.

Чоловік задкує до дверей — мабуть, не хоче обертатися спиною до того, що лежить на підлозі. Тільки коли перекошені двері знову з тріском зачиняються, відділяю­чи його від жахливого виду кімнати, він обертається.