Записки українського самашедшого

Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо — даємо перемогти нас.

Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом».

— Ти скептик, — каже дружина.

Тепер уже мій скепсис її добиває.

Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний.

Ми вночі біля Кабміну. На пагорбах гримлять барабани. Що ми пікетуємо? Вікна Кабміну чорні. Єдине вікно на якомусь поверсі світилося і погасло. Хтось там із темряви дивиться на нас. Око Дракона. Він нас бачить, ми його — ні.

А барабани б’ють. Диригує дівчина, такий маленький Ґаврошик у в’язаній шапочці, в оранжевущому светрі — як іскорка на снігу. Вона вібрує вся і вимахує, керує тим незвичайним оркестром, надає таких барабанних темпів, що вже невідомо, чи вона творить ритм, чи ритм творить її.

І раптом я побачив Тінейджера. Я впізнав би його серед тисяч — комп’ютерника з пальцями піаніста і обличчям поета. Посинілий від холоду, обмотаний помаранчевим прапором, він разом з іншими б’є в барабан на тому пагорбі навпроти Кабміну.

Між нами люди і люди, нескінченні людські потоки, крізь які, безперервно клаксонячи, прокладають собі дорогу машини. А згори по спадистій вулиці молодь котить, роздягаючись реготом, величезні снігові кулі у формі тепер уже символічних яєць. Гукати було марно.

Увечері я пішов до нього, у студентський наметовий табір. Спочатку мене зупинили, охоронці були нові, і сова у помаранчевій стрічці подивилася на мене круглими очима, — але він мене побачив, підійшов, ми обнялися.

Він перезнайомив мене зі своїми друзями. Ми погрілися біля чорної бочки, на дні якої жевріли відгорілі дрова, і його тонкі музичні пальці світилися над червоним жаром.

Вранці я його знову бачив на пагорбі. Він так само завзято калатав у залізну бочку. Він, що слухав голоси природи, тепер вибиває шалений ритм.

Я бачив, як він сміється. Я бачив, як вільно й невимушено він рухається.

Я бачив, як він увечері танцює з тією дівчиною-Ґаврошиком!

Ось вони й виросли — перше покоління нашої Незалежності.

Ми, які вчора були молодими, ми вже забуксували. Ось молоді. Вони йдуть, побравшись за руки, і скандують. їх справді багато і їх не подолати. Вони вільні й розкуті. У них обличчя не зсудомлені болем подвижництва. Вони безстрашно йдуть на ту ж стіну, на яку йшли ми. Але ми об неї розбились, а перед ними вона розступиться.

Я дивлюся на них очима своєї молодості і впізнаю.

Були шістдесятники.

Була студентська революція на граніті.

Були протестні акції початку століття.

Тепер прийшло покоління Помаранчевої революції. І вже аж ці переможуть. Це вже не те щось середнє між бунтом і пиятикою, що прийшло у міжчассі, що тусувалося по кав’ярнях і застряло на пофіґізмі, коли потрібен був голос покоління, — це вже КЕХТ-покоління, якого ми ждали, і воно прийшло.

Я тільки боюся, що їх теж ошукають.

Що малий наш більше ніколи в житті ні в що не повірить.

Що друг мій не повернеться з Каліфорнії.

Що батько мій так і піде зі світу, не побачивши своєї України.

А найбільше боюся, що Тінейджер знову подивиться тим своїм дивним-наче-з-космосу-і-ніяких-позивних поглядом і одягне на голову навушники.

Під впливом революційних подій Борька перейшов на українську мову. Ґламур теж заговорила українською, — і що цікаво, цій вродливій вишуканій жінці це лише додало якогось несподіваного шарму.

Дружина моя жартома цитує Булгакова про «иностранца в сиреневом», який «очевидно, вследствие потрясения внезапно овладел до тех пор неизвестным ему языком».

Майдан — уже як всесвітній центр тяжіння. Кого тільки тут не зустрінеш! Бачив кількох своїх однокурсників, які давно вже повиїжджали, а тепер приїхали, і ми зустрілись, наче й не розлучалися.

Мій друг у Каліфорнії пакує валізи, повертається в Україну. Пише — все покину і полину, як у пісні. Його мати щаслива. Я радий. Але чогось бере сумнів. Може, сказати йому, щоб не поспішав?

А що, як справді спрацює закон маятника?

Після такої революції це ж може убити.

Але найбільша мені несподіванка — наш Лев, інвертований на пустелю. Я його зустрів на Майдані. Він мене обняв, наче нічого й не було. Де й подівся його сарказм і жовчність. Він рвучкий і привітний, у помаранчевій краватці. Працює у штабі опозиції. Недавно повернувся з округу з підбитим оком і синцем на всю щоку. Там була якась провокація, дійшло до тяжкої сутички. Я ніколи не бачив його таким. То ось у чому його розгадка — він інвертований на свободу!

Запрошую до нас на каву, каже: «Іншим разом, пізніше».