Записки українського самашедшого

У мене теж з ним не дуже складається. Він надто категоричний і жовчний. Він зневажає суспільство. Він не любить українців як націю. Сам національно не акцентований, ідентифікує себе зовсім з іншим спектром проблем. Інтелігент у третьому поколінні, як і я, але я гуманітарного кореня, а його дід був знаменитий мікробіолог, батько — хірург. Дід читав лекції українською мовою у найтяжчі часи сталінських репресій. А вже батько говорив мовою скальпеля, йому головне було точно діагностувати, прооперувати, усунути хворобу. Він успадкував, очевидно, це. Він препарує проблеми жорстко і без сентиментів, а якою мовою, це для нього не суттєво. Може українською, може російською. І так само англійською.

— В Третє тисячоліття українці в’їхали з тим самим возом проблем, — каже він, — з набором дрімучих стереотипів, з комплексом меншовартості. Світ приймає нові виклики, вирішує нагальні проблеми, а вони все борсаються в тих самих, старих, нецікавих і неактуальних для світу.

Я мовчу. Мені наші проблеми актуальні.

— Українські проблеми — це як чудовисько Амброза Бірса, — каже він. — Ти читав Амброза Бірса?

Я не читав Амброза Бірса, і він мені розповів. Був такий дивний американський письменник, попередник Едґара По, теж страшнуваті сюжети.

І є в нього оповідання, така психофантасмагорія, коли один чоловік страждав, мучився, а ніхто не розумів, чому, — думали, що, може, він божевільний. Бо він, коли йшов через вівсяне поле, раптом починав дивно поводитись: щось ніби відштовхував, з чимсь боровся, пручався, падав, підводився, то його було видно всього, то лиш наполовину, — так, ніби його перекривала якась незрима субстанція. Це були рухи борця у смертельному герці, але противника не було видно, тому здавалося, що його або зводить судома, або це якийсь напад безумства, — він бореться, а невідомо з чим. І падає мертвим на потолочене поле.

А річ уся в тому, що є субстанції, незримі для стороннього ока. І ось ця клята тварюка, це чудовисько Амброза Бірса — саме така субстанція. Як і наші, часом непідйомні для психіки, українські проблеми. Вони переслідують нас, терзають, вони шматують нас і виснажують, ми з ними боремося віками, але ж збоку їх не видно, і ми гинемо на своєму вівсяному полі, невідомо чим для світу розтерзані.

— Та ж українська мова, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Маєте свою державу — говоріть. З ким і за що ви боретесь, світу не зрозуміло.

Та ж держава. Це не та, про яку ви мріяли? То побудуйте ту. Світу незрозумілі ваші нарікання. Він вас ідентифікує з цією.

Вам не подобається влада — оберіть собі іншу.

Або історія. Росіяни написали свою історію, де немає вас. Карамзін, як Колумб, за словами Пушкіна, відкрив їм їхню історію. То відкрийте собі свою! Чому ж у вас немає свого Колумба?

Той же Голодомор — то він геноцид чи не геноцид, якщо інші держави його визнали геноцидом, а ваш власний парламент не визнає?

Ті ж чорноземи, ті багатства надр України — чому ж такий жебрацький її силует у світі?

Її інтелект, її таланти, що є гордістю інших націй, — а чому не своєї?

Стільки героїв було, стільки подвижників, — чому ж печать меншовартості?

Він має рацію, але мені прикро це слухати, мені не хочеться про це говорити. Для нього це точка зору, констатація стану речей, а для мене це те чудовисько, та невидима для світу субстанція, яка мене замучила, з якою я мушу боротися, і цілком можливо, що збоку це виглядає божевіллям.

У кожній нації є від чого збожеволіти. В різних обставинах, в різні епохи. Але є національна специфіка божевілля. Торкватто Тассо бився головою об стіни. Ґельдерлін тихо занурювався в меланхолію. Ван Ґоґ відчикрижив собі вухо. А російський художник Федотов намагався перегризти ґрати. Що кому допекло.

Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації.

Росіянам теж багато що допекло, але вони — імперія, вони все одно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію. Ми завжди на когось або на щось приречені. Від того й комплекс меншовартості.

Манія величі — це хвороба.

Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.

Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя.

А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ґреґор у Кафки.

Але з дива не сходжу, як це можна було за такий короткий час довести Україну до такого стану?! Так її одурити, так обікрасти, збити з магістрального шляху, загребти під себе ресурси, прибрати до рук пресу, радіо й телебачення і фактично дати нашій історії зворотний хід?

— А ти знаєш, як пірати захоплювали корабель? — каже Лев, інвертований на пустелю. — Підкладали під штурвал сокиру, корабель збивався з курсу, і тоді вони його брали на абордаж.

Начитаний. На все має метафору. Мені після його візитів сняться кошмари. То чудовисько Амброза Бірса, з яким я борюкаюся. То пірати, що беруть Україну на абордаж.

Тещі снилося, що вона жала жито і недожала. Каже, що це навмируще. А я кажу їй, що навпаки, жити вам ще і жити.