Записки українського самашедшого

Отак і живемо у своїй незалежній державі, мій твого не розуміє — з кого зліпити громадянське суспільство?

Страшна історична карма націй, які віками не самі визначали свою долю!

І зовсім уже в останній день травня ще одна дитина реалізувала свої дитячі права. Вдова Даніела Перла народила хлопчика і назвала його Адамом. Якщо ж врахувати, що першу клоновану дівчинку назвали Свою — то чи не час уже розпочати історію людства заново? Може б, вона якось інакше склалася.

5 червня. На півночі Ізраїлю, на перехресті Хабідо, у повітря злетів автобус, вибух був такої сили, що автобус двічі перевернувся, загинуло вісімнадцять чоловік, поранено сорок чотири. І саме на перехресті, «саме на тому місці, — пишуть газети, — де за пророцтвом має початися кінець світу». А хто його знає, де він має початися? Може, він давно вже почався.

Скрізь по світу щось вибухає. Тепер може вибухнути будь-що. Газ, бомба, побутова техніка, метан, пропан, торба під лавкою, склади боєприпасів і навіть курчатаґріль, як недавно в одній із чернівецьких кав’ярень.

Певно, з космосу Земля вже, як у протуберанцях.

Спокійно.

6 червня. Керує біло-блакитна зірка Ріґвей. Цього дня народився Веласкес. Цього дня народився Пушкін. І Дерибас, той, що вулиця Дерибасівська в Одесі. І один із братів Люм’єр. І Томас Манн. А також композитор Хачатурян, «Танець з шаблями».

Колись і ми танцювали з шаблями. «А какой важный, какой сильный народ был! — цитує дружина Гоголя. — Вольный рыцарский народ». «Из-за пояса торчала пищаль и изогнутая татарская сабля».

«Размахнулись… ух! сабли звенят…»

А тепер танцюємо під чужу дудку. То «славянскую хороводную», то «хохла с придурью». Теж, до речі, крилатий вираз нашого президента, і теж під час візиту в Росію. Можна собі уявити, щоб російський президент приїхав і сказав: «Мы, кацапы, с придурью»? Кремль би захитався, Юрій Долгорукий упав би з коня. А у нас все можна. Народ і не помітив.

— Дивуюся, що в тебе ще є якісь ілюзії, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Це ж не народ, це жертва історичних мутацій.

— Вихід! — закричав я. — Має ж бути якийсь вихід!

— Безвихідь — це теж форма існування, — спокійно сказав він.

Друг озвався з Каліфорнії. Відпочивав з родиною на Гаваях. Жили в екзотичному готелику. Купалися в океані. Підпливали до коралових рифів на човні з прозорим дном. їли соте з ананасами, пили коктейль «май-тай». Засмагли, як індіанці. їхній малий ловив черепах на березі Тихого океану.

А наш сидить дома, читає чергову книгу «Гаррі Поттера».

Дружина вже у відпустці, пише дисертацію.

Мені у відпустку ще не випадає, працюю заледве півроку. Дружина якось дивно покашлює, вона, як канарка, перша відчуває радіацію. Але це щось інше — тягне згаром і димом. Зачиняємо кватирки. Спека. Горить торф під Києвом.

Юні ексґібіціоністки вже оголились по саме нікуди. Відкритий животик, низенька лінія талії, часом перлинка в мушельці пупа, змійка ланцюжка на нозі. Як яка, то й бісики очима пускає. Та й чоловіцтво їх очима пасе. Звісно, пасе. Але, все одно, любиш одну, і драма твого життя розгортається навколо неї.

Вона сильна і владна. Її характер скрутить кого завгодно. І водночас вона дуже ніжна. У неї чудесний овал обличчя. У неї пасмо волосся ніби завжди відкинуте вітром. У неї очі, які бувають лише у чаклунок, і не чорні, й не карі, а з оливковим полиском. Коли вона їх примружує — говорять стихії.

Для зручності вона прикидається звичайною жінкою. Займається побутом, пише дисертацію, дозволяє себе любити по-земному.

Але й чуттєвість її особлива, затамовано вибухова. Вона ніколи не каже, що кохає мене. Я це зчитую з її губ, з дотику, з магнітних бур ЇЇ тіла. Її треба вміти покликати, у неї все починається з очей.

Я не святенник, у мене до неї були жінки, але такої я не бачив.

Розумію того дивака, який захопив свою дружину в заручниці. Я теж хотів би захопити її в заручниці, щоб вона була завжди моя.

Читав колись промови знаменитих російських адвокатів. Так там один адвокат сказав про дружину свого підзахисного, що для нього це була «жінка з обличчям єдино коханої». Оце вона для мене така. Жінка з обличчям єдино коханої.

Цієї ночі зірки вибудувалися в зодіакальний знак Риб. Знак моєї дружини. Я її зодіакально люблю. Вона фантастично погарнішала, у неї сяють очі. Я маю своє божевільне щастя — мати у себе вдома Ліліт.

Вставати доводиться рано, «Кварк» мій далеко, на іншому кінці міста.

Не люблю будильників. Особливо пластмасових, деренчить, підскакує.

Друг мій при оказії передав сувенір-будильник, і тепер я прокидаюся під тихий і лагідний голос Памели Андерсон: «Ти вважаєш, що робота у тебе лайно? І все-таки треба встати і піти туди. Або принаймні вмийся і випий чашечку кави».

Встаю. Умиваюсь. Випиваю чашечку кави.

Це я колись був трудоголіком, коли займався наукою. А тепер аби день до вечора.

У неділю не знаєш, куди подітися. Ми б то зашторились і жили. А малому треба повітря. Місто, задуха, а поткнешся у ліс… Особливо ці наші приміські ліси.

У скандинавських сагах «мед поезії гноми ховають в лісах», а у нас сміття вивертають під соснами.