Читаем Записки українського самашедшого полностью

Ходив з дітьми на Майдан Незалежності. Малий з Борькою настрибалися на батуті. Я тільки не знаю, чому це називається Майдан Незалежності. Розваг, кав’ярень, бутиків, барахолок — чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так, ніби це філіал столиці сусідньої держави.

Але в підземній «трубі» знайома мелодія розриває душу — колись за цю пісню можна було й на станцію Потьма загриміти. Пам’ятаю, батькові друзі її підпільно співали, мати притишено виводила своїм оксамитовим меццо: «А ми тую червону калину підіймемо…» Вперше її на повен голос заспівав хор «Гомін» на граніті нашої студентської революції. І це було потрясіння, це була моральна перемога, вияв свободи духу! Тепер її співає у підземному переході жебрак, сивий змучений чоловік з бандурою. Люди пробігають повз нього, й не глянувши. Зрідка хто кине яку монету, тільки українці зупиняються, як ударені в груди, і потім швидко-швидко йдуть, заганяючи сльози кудись глибше у душу.

Киян ця мелодія не вставляє. Мимоволі і я вже звикаю до цієї огидної лексики. Живемо у липкій атмосфері звироднілого суспільства. Моральний лепрозорій розповсюджує коросту слів.

Батькові я про цю пісню не сказав. Цей незрячий жебрак з такими шляхетними старокозацькими рисами може бути якраз із тих, що на їхню честь закладали той Парк пам’яті борців за Незалежність, і президент з мером посадили по деревцю.

Дзвонив до знайомих, питав колег по роботі, що живуть у тому районі на околиці міста, — як там той парк? Чи прийнялися дерева? Чи бувають там люди, чи працює корт? Ніхто не знає, ніхто навіть не чув про такий парк. Чи він не став місцем відпочинку, чи його ще не відкрили, чи люди просто не знають, на чию він честь? У кожному разі пам’яті про борців за Незалежність там нема. І тут нема. Ніде немає пам’яті про борців. Ларки з пивом функціонують, а пам’ять ні.

Дні котяться, як на роликах. «Январ — май, а там і літо», — казав циган.

Знову проблема відпочинку і спеки.

Хотілося б до моря, але й цього року не вийде. Та, може, й краще. Бо тільки й чуєш — там сальмонельоз, там стафілокок, там елементарне нехлюйство. В якомусь дитячому таборі перетруїлися діти, семеро лежать в реанімації. Кухаря госпіталізували з діагнозом реактивний психоз. У Суходольську на Луганщині взагалі півміста загриміло в лікарню. Труби зношені, десь прорвало, каналізаційні консистенції потрапили у водогін, фекальні маси плавають по місту. Люди похворіли на вірусний гепатит. Не встигли отямитись від Суходольська, те саме й у Жовтих Водах, у наших знаменитих колись Жовтих Водах. Знову ж таки, несправний колектор, нечистоти скинуті у ріку. Тепер бояться холери, мало не оголошують надзвичайний стан. Справу порушує прокуратура. Питну воду підвозять у цистернах. Оце такі тепер у нас тихі води і ясні зорі.

У водоймах навколо Києва купатись не рекомендовано.

Київське море — «колиска радіонуклідів». Дніпро теж проблематичний для купання, хоч людей там завжди, як шпротів. Ліс — від спеки аж порох сиплеться. Півсосни, буває, пожовкло, не знаєш, всохла чи від радіації.

їздимо з малим у Гідропарк, там катамарани не такі гарні, як на тому німецькому озері, лебідь не закохається, а все ж якийсь плотик з колесами, якась вода, якесь повітря, плаваємо.

На роботі в мене кондиціонери у вікнах — наче клітки для мертвих канарок. Все одно задуха. Люди ловлять повітря пересохлими ротами, цмулять холодне пиво і мінералку.

Аж ось коли до мене дійшов колись бачений фільм, — я його тоді сприйняв як фантастику. Інопланетянин потрапив на Землю, допався до води, жив тут серед людей, невпізнаний, навіть вступав у контакт із земними жінками, аж іскрило, але все поривався кудись у космос, все йому ввижалася якась дивна планета, занесена пісками, і дві фігурки з балончиками на грудях — жінка його і дитина, — що бредуть тими пісками у пошуках бодай крапелиночки води…

Але ж і фільми показують по телебаченню, але ж і фільми! Якийсь малюк в американській стрічці хвалиться іншому малюкові: «А ти знаєш, що я можу пропердіти мелодію американського гімну?»

Наші теж можуть. Вони це давно вже зробили з українським гімном. І не малюки, а дорослі. Вони вже це зробили і з Україною, з культурою, з усім.

Але чому, звідки це все взялося? Які шлюзи прорвало? Чому стоїть у суспільстві густий дух плебейства? Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні? Чому все це називається — демократія, народовладдя?!

— У Біблії це називається: «Пішло угору Хамове плем’я», — сказала дружина.

6 червня, день народження Пушкіна.

I хоч Єльцин казав, що Пушкін — «ето наше всьо», в Одесі з його пам’ятника вкрали бронзову паличку. Так що не тільки Шевченка оскверняють. Хамове плем’я може осквернити все. І наші святині, і їхні. Збили літери на барельєфі Даля. Пошкодили пам’ятник Героям Крут. В Одесі украли «Рибачку Соню». На Майдані у козака Мамая відпиляли баклагу. Навіть бронзового «Чижикапижика» на Фонтанці у Петербурзі крали кілька разів.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Год Дракона
Год Дракона

«Год Дракона» Вадима Давыдова – интригующий сплав политического памфлета с элементами фантастики и детектива, и любовного романа, не оставляющий никого равнодушным. Гневные инвективы героев и автора способны вызвать нешуточные споры и спровоцировать все мыслимые обвинения, кроме одного – обвинения в неискренности. Очередная «альтернатива»? Нет, не только! Обнаженный нерв повествования, страстные диалоги и стремительно разворачивающаяся развязка со счастливым – или почти счастливым – финалом не дадут скучать, заставят ненавидеть – и любить. Да-да, вы не ослышались. «Год Дракона» – книга о Любви. А Любовь, если она настоящая, всегда похожа на Сказку.

Андрей Грязнов , Вадим Давыдов , Валентина Михайловна Пахомова , Ли Леви , Мария Нил , Юлия Радошкевич

Фантастика / Детективы / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Научная Фантастика / Современная проза
Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Доктор Гарин
Доктор Гарин

Десять лет назад метель помешала доктору Гарину добраться до села Долгого и привить его жителей от боливийского вируса, который превращает людей в зомби. Доктор чудом не замёрз насмерть в бескрайней снежной степи, чтобы вернуться в постапокалиптический мир, где его пациентами станут самые смешные и беспомощные существа на Земле, в прошлом – лидеры мировых держав. Этот мир, где вырезают часы из камня и айфоны из дерева, – энциклопедия сорокинской антиутопии, уверенно наделяющей будущее чертами дремучего прошлого. Несмотря на привычную иронию и пародийные отсылки к русскому прозаическому канону, "Доктора Гарина" отличает ощутимо новый уровень тревоги: гулаг болотных чернышей, побочного продукта советского эксперимента, оказывается пострашнее атомной бомбы. Ещё одно радикальное обновление – пронзительный лиризм. На обломках разрушенной вселенной старомодный доктор встретит, потеряет и вновь обретёт свою единственную любовь, чтобы лечить её до конца своих дней.

Владимир Георгиевич Сорокин

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза