Запретная правда о Великой Отечественной. Нет блага на войне!

«Я, як і мої сестри, виховувався (воспитывался) в українській патріотичній родині (семье), яка, однак, не мала нічого спільного (общего) зі зневагою (презрением) до поляків чи євреїв. Найближчим нашим сусідом був єврей Гершко, з котрим батько й мати розмовляли виключно по-українськи, так само, як і ми, діти, з його дітьми. Ніколи між нами не було сварки, а на єврейську пасху сусід давав нам мацу.

В нашому містечку не було української школи, отже я ходив до польськоїа читати й писати по-українськи навчив мене батько. Закінчивши 1939 року сім (семь) класів, я склав екзамен до комерційної гімназії в нашому місті, проте (однако) війна й арешт батька 17 вересня (сентября) 1939 року більшовиками перекреслили плани мого дальшого тоді навчання (обучения). Всі канікули ми, діти, проводили на селі, в діда й баби. Ні від них, нi вiд будь-кого в селi тоді я ніколи не чув поганого слова на адресу поляків чи євреїв. Село було однонаціональне, українське, спокійне, працьовите (работящее). Характерно, ніколи, н/ влітку, я/ и/d час різдвяних чи великодніх свят (ни летом, ни на Раждество или Пасху) я не бачив там пхяної людини. В моїх діда й баби на рік (в год) ішло не більш, як півлітри горілки: по малій чарці випивали дідуньо, л/ш батько й дядько Іван. Хати не мали замків (не имели замков), двері замикали кілочком (палочкой), що мало означати, що нікого вдома немає. Про крадіжки ніхто не чув (про воровство никто и не слышал)…».

То же самое можем мы прочитать и в великом множестве других воспоминаний; те, кто постарше, мог слышать это и от своих родителей. Именно так и жили: работали от рассвета до заката, по великим праздникам выпивали по малій чарці самогонки, двери запирали палочкой. Теперь нас хотят убедить в том, что эти люди так сильно обиделись на польскую власть, что через четыре года после разгрома и исчезновения 2-й Речи Посполитой «стихийно и массово» пошли резать, рубить топорами, колоть штыками, пилить пилами своих польских соседей? Причем произошел этот «стихийный взрыв народного возмущения» именно там и именно тогда, где и когда появились вооруженные отряды УПА. При этом во всех остальных регионах Украины ни массовых, ни даже единичных случаев антипольских выступлений не было и в помине, а в Галичине резня началась примерно полгода спустя и, опять же, «совпала» по времени с организацией вооруженных отрядов украинских националистов (УПА и УНС). И это называется «стихийность?

Тотальная этническая чистка {«повне усунення всіх займанці в з українських земель») была запрограммирована «отцами-основателями» ОУН еще в 1929 году. В 1943 появился наконец инструмент (УПА), при помощи которого можно было это усунення начать. О какой же «стихийности» можно тут говорить? Так никто (никто из тех, кто был лично знаком с ситуацией) про «стихийность» и не говорит. Мыкола Лебедь (благополучно избежавший наказания и перебравшийся за океан) в своих мемуарах с гордостью (!) пишет: «Поляки, що одержали наказ (получили приказ) опустити (покинуть, очистить) терен, здебільшого добровільно (по большей части добровольно) той наказ виконали (исполнили); їхнє нерухоме майно (недвижимое имущество) перейшло у власність (собственность) українського народу».