— Що ви кажете! Що ж вони там робили?
— Я цілувала його, — запально вигукнула я. — А Анна подумала…
— Я нічого не подумала, — відрубала вона. — Але мені здається, що їй добре якийсь час не бачитися з ним. Краще хай трохи попрацює над філософією.
— Бідолаха моя, — мовив батько. — Сподіваюсь, цей Сіріл усе-таки непоганий хлопець.
— Сесіль також мила гарна дівчинка, — відповіла Анна. — Ось чому я б дуже засмутилася, якби її спіткало якесь лихо. А що вона має тут цілковиту волю, постійне товариство цього хлопця і в них обох нема ніякого путящого діла, то мені здається, що лиха не уникнути. А вам?
Почувши «А вам?», я звела очі, а батько, дуже збентежений, опустив погляд додолу.
— Ви, безперечно, маєте рацію, — сказав він. — Справді, Сесіль, тобі добре було б трохи потрудитися. Ти ж не хочеш ще раз завалити філософію?
— А навіщо вона мені? — буркнула я.
Він глянув на мене і зразу ж відвернув очі. Я розгубилась. Я розуміла, що безтурботність — єдине почуття, яким надихалося наше життя, — не має аргументів, щоб захистити себе.
— Стривайте, — мовила Анна, схопивши над столом мою руку. — Ви перекинетеся з лісової дикунки в старанну школярку лише на один місяць, адже це не важко, правда?
Вони обоє з усміхом дивилися на мене. В такому разі марно було заводити суперечку. Я тихо вивільнила свою руку:
— Ні, — мовила я, — це дуже важко.
Я промовила це так тихо, що вони не почули, а може, не схотіли почути. На другий день уранці я сиділа над реченням Бергсона: мені треба було кілька хвилин, щоб його зрозуміти: «Хоч би якими різнорідними здавались на перший погляд факти і їхні причини і хоч від правила поведінки до судження про суть речей далека дорога, завжди у контакті з вихідним принципом людського роду ми черпаємо силу для любові до людини». Я повторювала цю сентенцію, спочатку тихо, щоб не ятрити душі, а потім уголос. Я уважно дивилася на слова, обхопивши голову руками. Нарешті я зрозуміла її, однак я сама лишалась такою ж холодною, такою ж безсилою, як спершу, коли її прочитала. Не могла читати далі; я вчитувалась у наступні рядки так само старанно і охоче, як ураз щось знялось у мені, немов вітер, і кинуло мене на ліжко. Я подумала про Сіріла, що чекав мене в золотавій затоці, про ніжне погойдування човна, про смак наших поцілунків і про Анну. Так подумала про неї, що відразу ж сіла на ліжку, серце моє шалено калатало, а я говорила собі, що це нерозумно і жахливо, що я зіпсута, лінива дитина і не маю права так думати. Однак усупереч своїй власній волі я думала далі: думала, що вона шкідлива і небезпечна і що треба її усунути з нашої дороги. Я пригадувала собі сніданок, що тільки-но закінчився: сиділа, зціпивши зуби, ображена і озлоблена, відчуваючи, що зневажаю себе, виставляю в кумедному світлі… так ось чим я дорікала Анні: вона заважала мені любити себе саму. Створена природою для щастя, привітності, безтурботного життя, через неї я ввійшла в світ відчаю та гризоти і, не дуже тямуща в самоаналізі, заблудилась у ньому. А що вона мені дала? Я зважувала її силу: вона захотіла мого батька і дістала його. Поволі перетворить нас на чоловіка й пасербицю Анни Ларсен, тобто на культурних, вихованих і щасливих людей. Бо вона справді зробить нас щасливими; я добре відчувала, як швидко ми, нестійкі натури, відступимо перед приємного спокусою опинитися в певних рамках, позбутися відповідальності. Надто сильний у неї вплив. Батько вже поволі віддалявся від мене. Я не могла заспокоїтись, пригадуючи його страждання, збентежене обличчя за столом. Мені хотілося плакати, коли я згадувала, як ми колись розуміли одне одного, як ми сміялись, вертаючись удосвіта машиною додому по ясних вулицях Парижа. Все це скінчилося. Тепер і мною Анна крутитиме: буде керувати моїм життям, впливатиме на нього. А я навіть не страждатиму від того: вона діятиме розумом, гумором, ніжністю, і я не матиму сили опиратися їй; а за півроку навіть і бажання таке втрачу.
Неодмінно слід розворушитись, віднайти мого батька і наше колишнє життя. Якими привабливими враз видались мені тільки-но прожиті два безтурботних і радісних роки, ті два роки, яких я так швидко недавно зреклася… Можливість вільно думати — думати погано чи взагалі майже не думати, вибирати своє власне життя, тобто себе саму. Не можу сказати «бути самою собою», бо я лише піддатлива глина, але мати змогу відкинути запропоновані форми.
Я знаю, що зміну мого настрою можна пояснити складними причинами, що можна мене наділити особливими комплексами: кровозмісна любов до мого батька чи нездорова пристрасть до Анни. Але я знаю справжні причини цього: це спекотна погода, Бергсон, Сіріл або принаймні розлука з Сірілом. Весь пообідній час я думала над цим, перейшовши різні етапи неприємних відчуттів, викликаних таким відкриттям: ми залежимо від ласки Анни. Я не звикла до тривалих роздумів, стала дратівливою. За столом уранці я й рота не відкрила. А батько вирішив трохи пожартувати:
— В юних я особливо люблю їхнє завзяття та балакучість…