Здрастуй, печаль!

— Не треба перебільшувати, — кволо заперечив батько. — Я знаю, що нав’язував тобі життя не відповідне для твого віку… ні, гм, для мого також, однак це життя не було й таким уже безглуздим чи нещасливим… Ні. Та й взагалі, ми не були з тобою… надто… гм… сумні чи розгублені протягом цих двох років. Не треба відразу все перекреслювати лише тому, що Анна трохи інакше дивиться на ці речі.

— Перекреслювати не треба, але доведеться від цього відмовитись, — твердо сказала я.

— Атож, — погодився бідолаха, і ми зійшли вниз.

Зовсім невимушено я вибачилася перед Анною. Вона сказала, що все це дурниці і що причиною нашої сварки є, певно, спека. Я почувалася байдужою і щасливою.

Як було домовлено, я знайшла Сіріла в сосновому гайку й сказала йому, що слід робити. Він вислухав мене з острахом і захопленням. А потім обняв мене, та було вже запізно — я мусила вертатися додому. Я сама дивувалася, як мені важко з ним розлучатися. Якби він намагався якимсь чином прив’язати мене до себе, то скоро зумів би це зробити. Моє тіло тяглося до нього, знаходило себе в ньому, розквітало в його присутності. Я палко поцілувала його, захотіла зробити йому боляче, залишити якийсь знак, щоб він ні на хвилину не забував про мене ввечері, щоб бачив мене в нічних снах. Бо ніч буде нескінченною без нього, без його присутності біля мене, без його вправності, без його несподіваної жаги і довгих пестощів.

Розділ VI

На другий день уранці батько пішов зі мною прогулятись по дорозі. Ми весело розмовляли про найзвичайніші речі. Вертатись до вілли я запропонувала через соснину. Було рівно пів на одинадцяту, я не спізнилася. Батько йшов попереду, стежка була вузька, поросла колючим чагарником; він вряди-годи відхиляв його руками, щоб я не подряпала ніг. Раптом він зупинився, і я зрозуміла, що він їх побачив. Я підійшла до нього. Сіріл та Ельза спали на соснових гілках, сповиті сільським ідилічним щастям; це я порадила їм так зробити, одначе коли їх тут побачила, мені аж серце стало краятись від болю. Чи могла зарадити любов Ельзи до мого батька, любов Сіріла до мене, якщо вони обоє були такі гарні, такі молоді й так близько одне біля одного… Я позирнула на батька: він нерухомо дивився на них, не зводив з них погляду. Його вкрила хвороблива блідість. Я взяла його за руку.

— Не треба їх будити, ходімо звідсіль.

Він ще раз глянув на Ельзу. На Ельзу, що лежала горілиць у своїй молодій звабі, золотаво-рудувату, з ледь помітною усмішкою на устах — усмішкою впійманої нарешті юної німфи… Він відвернувся і сягнистою ходою подався геть.

— Повія! — шепотів він. — Яка повія!

— Навіщо таке говорити? Хіба ж вона не вільна?

— Річ не в тім! Хіба ж тобі приємно бачити Сіріла в її обіймах?

— Я розлюбила його, — відповіла я.

— І я теж більше не люблю Ельзи, — розлючено крикнув батько. — Але мені все-таки це не байдуже. Не забувай, що я… гм… жив з нею! Це вже гірше…

Я знала, що це вже гірше! Він, певно, відчував таке саме бажання, як я: кинутися до них, розлучити їх, узяти назад своє добро, те, що тобі належить.

— Якби лишень Анна тебе чула!..

— Що? Якби Анна мене чула?.. Звичайно, вона б цього не зрозуміла або була б цим шокована, це нормальна річ. Але ти? Ти ж моя дочка чи ні? Хіба ти мене більше не розумієш, хіба це тебе також шокує?

Як легко мені було спрямовувати його думки. Мене навіть трохи нажахало те, як добре я все це знаю.

— Мене це не шокує, — відповіла я, — однак, зрештою, треба дивитись на факти тверезо. В Ельзи коротка пам’ять, Сіріл їй подобається, вона для тебе втрачена. А надто після того, як ти з нею так повівся: такого не вибачають…

— Якби я хотів, — розпочав батько, але, налякавшись, зупинився.

— Тобі це не вдасться, — твердо сказала я, немовби це була звичайнісінька річ — обговорювали його шанси відвоювати собі Ельзу.

— Та я про це й не думаю, — мовив він, повертаючись до здорового глузду.

— Та певно ж, — сказала я, знизавши плечима.

Це знизування означало: «Марна річ, бідолашний мій, ти випав з гри». До самої вілли він більше не промовив і слова. А повернувшись, обняв Анну і, заплющивши очі, якусь мить так тримав її, притуливши до себе. А вона тільки здивовано всміхалась. Я вийшла з кімнати і, тремтячи від сорому, притулилася в коридорі до стіни.

О другій годині я почула легкий посвист Сіріла. Спустилася на пляж. А він відразу взяв мене в човен і поплив у відкрите море. Навкруги було порожньо, ніхто й не думав плавати в таку спеку. Далеко від берега він спустив вітрило і повернувся до мене. Ми майже нічого не промовили.

— Сьогодні вранці, — розпочав він.

— Мовчи, — сказала я, — о, мовчи!..

Сіріл ніжно поклав мене на брезент. Ми обливалися потом, були незграбні, поспішали; під нами ритмічно погойдувався човен. Просто над собою я бачила сонце. І враз — неспокійний і ніжний шепіт Сіріла… Сонце рвалося на частини, вибухало, падало на мене… Де я? В морських глибинах чи в глибинах часу та розкоші… Я голосно покликала Сіріла, та він мені не відповідав, не відчував такої потреби.