Зелена пастка

Вони пливли проти течії, залишаючи позаду океан, все далі заглиблювалися в джунглі. На ніч зупинялися десь у тихій заводі. Юнак розпалював вогнище, швидко зводив маленький курінь для супутниці, сам влаштовувався в човні. Ледь сірів світанок, вирушали в путь. Інколи жінка сама бралася за весла, і хоч веслувала недовго, бо швидко стомлювалася, проте вела човен вміло, чим дуже дивувала індіянина.

На яку відстань сягає ріка? Цього жінка не знала. Ріка розгалужувалася на безліч рукавів, робила петлі, то звужувалася так, що до схиленого над водою гілля можна було дістати рукою, то знову розливалася широким повноводдям. Через кілька днів подорожування течія помітно прискорилася, незабаром човен виплив на простір. «Вачуайо», — сказав юнак, показуючи на жовтуваті хвилі.

Та їм не довелося довго мандрувати після того, як вони дісталися до основного русла ріки. Того ж дня по обіді жінка і юнак несподівано розлучилися.

…З тінистої затоки раптом вихопився швидкий електрокатерок. За кермом сидів чоловік у парусиновій тужурці. Він щось гукав, розвертаючи катер. Погасив швидкість і порівнявся з човном. Ввічливо скинувши берет, водій катера назвався Ларсеном, місіонером. Говорив він по-англійськи. Сеньйора, напевно, іноземка? Її спіткали неприємності, адже так? Ні, ні, він не має наміру надокучати розпитуванням. Його обов'язок — допомагати ближнім, а сеньйорі, йому здається, допомога якраз і не завадить. Вона вже мандрує давненько, кудись поспішає, це видно. Чим він може послугувати їй? Боронь боже, хай шановна сеньйора просто не зважає на його недоречні запитання, кожен мандрує куди йому треба. Але якщо сеньйора має намір дістатися порту Хармю, то він все ж повинен попередити її: вхід у порт закрито, виникла підозра на епідемію лихоманки, і тутешня влада розпорядилася оголосити карантин. Звичайно, через місяць-півтора карантин буде знято, а поки що доведеться змиритися, таке тут трапляється частенько…

Дізнавшись від балакучого місіонера про те, що до порту понад двісті  миль, жінка з вдячністю поглянула на юнака, який непорушно сидів у човні. Адже він збирався подолати цей шлях заради неї. Скільки ж ото бідному хлопчині довелося б ще махати веслами!.. Тепер цей карантин. Що ж їй робити?

Вона призналася Ларсену, що справді потрапила в складне становище. Знайомих у тутешнім краю не має, якби не гостинність індіян, їй, мабуть, довелося б загинути. Близькі та друзі давно вважають її мертвою. Та про все довго розказувати.

Місіонер замахав руками. Не треба, нічого не треба розказувати. Він запрошує сеньйору до себе в місію. Комфорту не обіцяє, проте найнеобхідніше вона там знайде. В нього своя радіостанція. Він підтримуватиме зв'язок з Хармю, вони будуть знати, коли скінчиться карантин. Якщо сеньйора забажає, можна також налагодити зв'язок з містечком Пері, його радіостанція — до її послуг, його дім — відкритий для всіх.

Жінці нічого іншого не залишалося, як тільки пристати на пропозицію гостинного місіонера. «Добре, що зустрілася така людина», — подумала вона.

Хлопчина неохоче переклав скафандр із човна на катер. Місіонер з цікавістю поглядав на дивне спорядження, що лежало біля ніг жінки, але нічого не питав. Він щось швидко сказав індіянинові. Юнак відповів одним словом. Жінка простягла хлопцеві руку, він обережно торкнувся до неї і, не дивлячись на Ларсена, сильними ударами весел погнав човен назад, за течією.

Катер мчав на великій швидкості, робив карколомні викрутаси у плетиві приток Вачуайо. Жовтаві хвилі омивали стовбури дерев, що росли у воді. Звивисті рукави перетворювалися на заболочені озера, часом дно катера скрипіло, чіплялося за коріння, суденце шматувало носом яскраве латаття, білі орхідеї. Згодом озера злилися в мальовниче болото, лише нерівна вузенька стежка чистоводу простяглася вдалину і губилася в зеленому мороці.

Деінде на мілині темніли напівзатоплені колоди. Ось одна вигнулася, заворушилася. Жінка мимоволі вхопилася за цупку полу тужурки Ларсена — «колода» виткнула з води потворну роззявлену крокодилячу пащеку. Над водою хмарами висіли москіти, билися об лобове скло кабіни, заважали дивитися вперед. Та місіонер вів катер упевнено, все далі зглиблюючись у джунглі.

Вже сутеніло, коли з імли на пагорбі виступили обриси невеликого будинку. Катер причалив до хисткого помосту. Поряд темніли мовчазні дерева. У віконці хатини сиротливо блимав вогник.

У будинку місії разом з Ларсеном мешкала стара згорблена служниця-індіянка. Для гості відвели напівпорожню кімнату, в якій висів гамак. Після вечері місіонер увімкнув радіостанцію. Бідкався, що апаратура слабенька, і якби пощастило встановити зв'язок з містом Пері, то тамтешні радисти вже «транзитом» перекажуть в ефір усе, що потрібно, від імені сеньйори.

— Мені небагато треба, пане Ларсен. Тільки послати повідомлення про те, що океанолог Оксана Вовченко жива і перебуває у вашій оселі, — сказала жінка.

Місіонер був вражений.