Земля світлячків

Вертутій похвалився ще тим, що онук його — дуже мудре хлоп'я! — вчиться в Лунарії, в славнозвісній школі професора Варсави. Там вони, лісові отроки, тепер їх називають лунаристами, при світлі місяця ловлять з професором трав'яні парашутики. А оце вчора, значить, онук сам приплив до нього човном на канікули. Кхе-хе, кхам!

Як бачите, Вертутій не забував своє слово присмачувати м'яким громоподібним прикашлюванням.

Так за розмовами вони вступили в тихе, лунке, сповнене таємничого мовчання царство музею. І напівтемними сходами з єдиним ліхтариком на стіні почали спускатися вниз, у підземні галереї. Аж ген далеко, у вузьких коридорах, тьмяно горіли маленькі світильники, вихоплюючи із темряви неясні обриси глибших катакомб, вогких стін і склепінь. Тут панувала така непорушна сутінь і тиша, що ваше серце мимоволі завмирало, стискувалося і до чогось прислухалося.

Чублик, а він був лунарист першого класу, найкращий вихованець професора Варсави, тільки спочатку і то недовго тримався солідно. Він багато чув і знав од діда про Сизів музей. Але ці глибокі коридори, ці вологі блискучі стіни й стеля...

Прудкий і до всього цікавий, Чублик задер голову і вже захоплено роздивлявся навкруг. Далі йому стало ще страшніше й цікавіше. Він і не помітив, як підтягнув живіт і почав обережно переставляти ноги.

— От, от, вельмишановні гості! Заходьмо, прошу! Спасибі, Мармусіє! Далі, далі, всі відчиняйте зали! — вигукнув Сиз і зробив рукою широкий гостинний жест, пропускаючи поперед себе Чублика. — Перший зал! Так би мовити, тільки квіточки, а ягідки будуть потім!

Чублик кинув погляд вгору і помітив на дверях підсвітлений зсередини напис:

ПЕРШИЙ ЗАЛ

ЗЕМЛЯНІ СВІТЛЯЧКИ-ГНИЛИЧКИ,

ТРУХЛЯВКИ, ГРИБИ,

ЛИЧИНКИ ТА ІНШІ ДИВА.

РУКАМИ НЕ ЧІПАТИ — ПЕЧЕ!

(ХЕ-ХЕ, ЖАРТУЮ, НЕ БІЙТЕСЬ! СИЗ XII ).

 Чублик ступив на поріг.

І завмер, широко розплющивши очі. І, забувши про свою солідність, вимовив:

— Мамочки! Що ж це воно? Оце так-так, просто он як!

Сяйво...

Із глибини залу якесь волохате, якесь підсинене, підзеленене сяйво! Воно було м'яке, м'якше глибинного світіння води, м'якше блиску роси в новомісячну ніч. Воно було молочне, фосфоричне, воно лилось на голову, на руки, на стіни, воно пронизувало Чу блика наскрізь!

и а

— Диви! Крізь мене тече! — вимовив Чублик і міцніше взяв діда за руку. А Вертутій тихо прикахикував і через голову онука кивав господарю Сизові: «Бачте, любий сусіде! Ожив, загорівся мій отрок!»

А що вам сказати про Сиза! Де його поважність? Де його вчена солідність? Де його люлька, яку він не випускав з рота? Люльку він встромив за пояс, вуси розпустив білим віялом і тепер аж притупцював коло Чублика. То був мед, бальзам для його серця, найбільша радість очам, коли хтось захоплювався його світлячками.

От, от, проходьте, дорогий Чублику! Сюди, ближче! Гляньте, мій любий журавлику!

І Сиз, не даючи хлопцеві отямитися, швидко потяг його за руку до колекції. І тут Чублик зрозумів, що сяйво лилось не із стін, як йому здавалося, а із скляних шаф, із поличок, із ящиків, де щось лежало. А там, під склом! Знаєте, що там лежало? Звичайнісінькі шматки дерева, кори, трухлявого коріння, пеньків, старих трутовиків-наростів, дерев'яних гниличок. Все те давно зотліло, перетрухло, зацвіло мохом і грибами, розсипалося на жовте або на зелено-руде порохно. Але (і в тому диво!) із вогких, із гнилих пеньків і корінців якраз і лилося, текло, фосфорувало оте фантастичне світіння!

А це що? Що воно ворушиться? Що то воно повзає? І світить, світить синенько, черв'ячком! — сміявся Чублик і аж носом протискався в один із ящиків.

Ага! Ага, клюнуло, повело,— торжествував Сиз. Він радів не менше за Чуб- лика.— То, мій коханий, звичайні личинки. Тобто не звичайні, а личинки багатьох світляків... Я ж казав вам, я казав вам, дорогий Вертутію, — напосів раптом Сиз на сусіда,— я просив вас: дайте мені вашого онука в науку! Ми б тут ого! Ми б тут з ним таке сотворили! А ви? До старого Варсави, до того схимника, дива-дивака одвезли! Ну добре, то ваша справа, хай собі ловлять парашутики,— ніби примирливо, але й з гіркою образою в голосі закінчив Сиз і повернувся спиною до Вертутія, а лицем до Чу блика. — Дивись, журавлику! Ти думаєш, чого цей березовий пень світиться? Думаєш, саме дерево світить? Е, брате, ні! Приглянься: деревина вся пронизана грибницею. І ото грибниця горить, палає, світить — і як вона світить? Бачиш, холод- но-білим вогнем. Білим вогнем та ще й із глибоким, голубим відливом. Е-е, брат! Я тобі ще не таке покажу! Ходімо скоріше в другий зал, до жуків!

Чублик і оком не моргнув, як його потягли далі. Знову якісь двері, і тут уже сам Сиз зіп'явся на порозі і войовничо підкрутив вуса. Він знав, що хто б не глянув туди, в темряву, то вигукне: «Ох ти ж, лелечки!»

Лелечки ж мої! — тихо промовив Чублик.