Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував Творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер — тим більше. Мені було дано нові докази того, як дбає про мене Провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а, як і раніше, копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю отарою, збирав та сушив виноград. Одне слово, я робив усе, що було потрібно.

Тим часом настала дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись із своїми плотами. Витягши його на берег до межі найвищої води, я наказав П’ятниці викопати невеликий док, такий завбільшки та завглибшки, щоб судно могло плавати в ньому. Коли відплив скінчився, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, і таким чином човен стояв на сухому навіть під час припливу. Від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив пуститись у подорож.

Як тільки почало розгодинюватись, мої думки про подорож вернулись, і я почав готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас харчів буде нам потрібний і заготував усе, що треба. Тижнів через два я гадав відкрити док і спустити човен на воду. Якось уранці, за своїм звичаєм готуючись до подорожі, я послав П’ятницю на берег по черепаху; яйця та м’ясо однієї такої тварини ми звичайно здобували раз на тиждень. Не встиг П’ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не почуваючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перше ніж я встиг його запитати, закричав:

— Господарю! Господарю! О, лихо! О, нещастя!

— Що таке, П’ятнице? — спитав я в тривозі.

— Там, коло берега, одна, дві, три... Одна, дві, три піроги! Знаючи його манеру рахувати, я подумав, що всіх човнів було шість, але, як потім виявилось, їх було лише три.

— Ну, що ж із того, П’ятнице? Чого ти перелякався? — сказав я, стараючись підбадьорити його. Бідолашний не тямився з переляку. Він, мабуть, подумав, що дикуни приїхали по нього, знайдуть його, поріжуть на шматки й з’їдять. Він так дрижав, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що в кожному разі я й сам підпадаю такій же самій небезпеці, як і він, що, коли вони з’їдять його, то з’їдять і мене разом з ним.

— Але, П’ятнице, — сказав я, — ми мусимо битися з ними. Чи зможеш ти битись, П’ятнице?

— Я стріляти, — відповів він, — але їх багато, дуже багато.

— Дарма! — сказав я. — Одних ми вб’ємо, а решта перелякається пострілів.

Я спитав його, чи буде він боронити мене, як я його, і, головне, чи буде він робити все, що я накажу йому?

— Мій умре, якщо ви накажете, господарю! — відповів він.

Тоді я приніс із льоху рому і дав йому випити (я так ощадно витрачав свій ром, що в мене залишався ще чималий запас його). Потім ми зібрали всю нашу вогневу зброю, впорядкували її й зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом, у мушкети (їх було чотири) поклав по п’ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолі зарядив двома кулями кожен. Крім того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П’ятниці дав сокиру. Приготувавшись таким чином, я взяв підзорну трубу і вийшов на гору для розвідки. Навівши трубу на берег, я скоро побачив дикунів: їх було двадцять один чоловік, троє полонених і три човни, Ясно було, що вся ця ватага з’явилась на острів лише для того, щоб варварським бенкетом відсвяткувати перемогу над ворогом. Жахливий бенкет! Але для цих недолюдків такі бенкети не були дивом. Я спостеріг, що цього разу вони висіли не там, де висідали три роки тому, коли втік П’ятниця, а значно ближче до моєї бухточки. Берег тут був низький, майже до самого моря спускався густий ліс. Мене розлютувало, що дикуни отаборились так близько від мого житла, хоч, певна річ, головною причиною мого гніву було обурення кривавою справою, для якої вона з’явились на острів. Підійшовши до П’ятниці, я сказав, що вирішив напасти на цих звірів і перебити їх усіх до одного, і ще раз запитав його, чи буде він допомагати мені в цьому. Він зовсім отямився вже від переляку, в чому, мабуть, йому допоміг ром, і бадьоро повторив, що помре, якщо я накажу йому.