Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Ці люди під’їхали до берега саме під час припливу, і поки розбійники розмовляли з трьома полоненими та блукали по острову, щоб роздивитись на місце, куди їх занесло, почався відплив і баркас опинився на мілкому. В баркасі залишилось двоє, що, як я виявив згодом, напились горілки й заснули. Коли один із них прокинувся й побачив, що баркас стоїть на землі, він спробував зіпхнути його у воду, але не зміг. Тоді він почав кликати решту. Всі позбігались і почали допомагати йому, але піскуватий ґрунт був такий сипкий, а баркас такий важкий, що всі їх зусилля були марні. Тоді вони, як справжні моряки (а як відомо, моряки найлегковажніші люди в світі), покинули баркас і знову порозходились. Я чув, як один із них, відходячи, крикнув двом, що залишились в баркасі: «Чому б не залишити його, Джек? Його зніме першим же припливом». Це остаточно переконало мене, що то мої земляки. Весь цей час я або виходив лише на свій дозорний пост на вершку горба, або сидів нишком у своїй фортеці, радіючи, що так добре укріпив її. Я знав, що треба було не менше десяти годин, щоб човен знову опинився у воді, і що до того часу вже смеркне; тоді я зможу непомітно підкрастись до моряків, простежити їх рухи й підслухати їх розмову. Я поволі почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П’ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. Моя постать у волохатій куртці з козячих шкур і в такій же самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною, мала справді загрозливий вигляд.

Я, як сказано вже, вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне. Але приблизно о другій годині, коли спека стала нестерпучою, я помітив, що всі моряки розбрелись по лісу і, мабуть, позасипали. Що ж до трьох нещасних полонених, то в їх жахливому становищі їм було не до сну. Всі троє сиділи під величезним деревом, не більше як за чверть милі від мене, і, здавалось мені, були невидимі для решти моряків. Тут я вирішив показатись їм і дізнатись про їх становище. Я зараз же вирядився в путь у тільки що описаному убранні, разом з П’ятницею, що йшов на чималій відстані від мене. Мій слуга був так само різноманітно озброєний, але все ж не так скидався на привида, як я. Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, раніше ніж вони встигли помітити мене, голосно спитав їх іспанською мовою:

— Хто ви, сеньйори?

Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, вдесятеро більше перелякались, побачивши, що до них підходить така звіроподібна істота, як я був тоді. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони хотіли тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.

— Джентльмени, — сказав я, — не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівались зустріти його.

— Значить, його нам посилає саме небо, — дуже серйозно відповів мені один із трьох, скидаючи переді мною капелюх.

— Всяка допомога від Бога, сер, — сказав я. — Отже, чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас.

Бідолашний омився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом:

— Хто це зі мною говорить — людина чи Бог? Звичайний смертний чи ангел?

— Нехай вас не бентежать такі сумніви, сер, — відповів я, — можете бути певні, що перед вами звичайний смертний. Вірте, що якби Бог послав вам на допомогу ангела, то він був би в кращому вбранні і інакше озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваші страхи. Я людина, англієць, і хочу допомогти вам. Як бачите, нас лише двоє — я та мій слуга, але у нас є рушниці та заряди. Говоріть же одверто: чим можемо ми бути вам корисні? Що з вами сталося?

— Дуже довго розповідати вам, сер, усе, як було, — відповів він. — Наші лиходії близько. Але ось вам наша історія в коротких словах: я капітан корабля, мій екіпаж збунтувався проти мене. Мені ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене, і нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думати про нашу зустріч з вами.

— Де ці звірі, ваші вороги? — спитав я.

— Он вони лежать, сер. — І він показав у гущавину дерев. — У мене серце завмирає від страху, що вони вас побачать і почують нашу розмову, бо тоді вони всіх нас уб’ють.

— Чи є в них рушниці? — спитав я.

— Тільки дві, — відповів він, — та одну вони кинули в баркасі.

— Чудово, — сказав я. — Здайтеся ж тепер на мене. Здається, вони міцно заснули; нам було б дуже легко перебити їх усіх, але, може, краще буде забрати їх у полон.