Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Мій новий господар, чи, точніше, пан, узяв мене до свого дому, і я сподівався, що, виходячи знову в море, він забере й мене. Я вірив, що рано чи пізно його піймає якийсь іспанський чи португальський корабель, і я знову вернусь на волю. Та мої надії скоро розвіялись: відпливши, він лишив мене доглядати його невеликий садок і робити всяку чорну роботу, яку, звичайно, покладається на рабів; а коли він вернувся зі свого плавання додому, то наказав мені поміститись у каюті й доглядати судно.

Там я думав тільки про втечу й вигадував способи здійснити її, але не добрав жодного, який давав би мені хоч маленьку надію на успіх. Бо мені ні на кого було звіритись, і я не знав нікого, хто б зміг утекти зі мною, бо там не було жодного англійця, ірландця або шотландця; так що за два роки, хоч я й часто тішився мріями про волю, я не знайшов ніякої слушної нагоди здійснити їх.

Тільки після двох років трапилась незвичайна нагода, що знову примусила мене подумати про спробу вирватись на волю. Якось мій пан сидів удома довше, ніж звичайно і, як я чув, через брак грошей не посилав нікуди свого судна. Такої пори він звичайно раз або двічі на тиждень, а гарної погоди й частіше, брав корабельний човен і виїздив на рейд рибалити. Для таких поїздок він брав гребцями мене та молодого мавра, і ми розважали його, як уміли. Я показав себе таким вправним у рибальстві, що він часто посилав мене разом з одним своїм родичем, дорослим мавром, та хлопчиком Мареском, як вони звали його, наловити риби для стола.

Одного надзвичайно тихого ранку, коли ми вийшли по рибу, знявся такий густий туман, що ми втратили берег з очей, хоч від нас до нього не було й півтори милі. Ми гребли навмання, працювали веслами весь день і наступну ніч, а коли настав ранок, виявилось, що ми випливли в чисте море, замість підійти до берега, від якого тепер були не менше як за шість миль. Нарешті, ми добулись-таки додому, хоч і не без труднощів та небезпеки, бо вранці знявся досить свіжий вітер, і добре виголодавшись.

Навчений цією пригодою, наш господар вирішив бути надалі обачнішим і, маючи в себе баркас з нашого англійського корабля, заявив, що ніколи більше не виїде рибалити без компаса та припасу. Тесляреві свого корабля, теж невільникові-англійцеві, він наказав збудувати в середній частині баркаса, так, як на баржі, невеличку рубку або каюту. Ззаду неї залишалось місце для одного моряка, який керуватиме стерном і орудуватиме гротом, а попереду — місце для одного або двох, щоб ставити та згортати решту парусів, з яких клівер приходився над дахом каюти. Вона була дуже затишна та низенька і в ній можна було спати йому та одному або двом невільникам, можна було помістити стіл і кілька скриньок для пляшок з напоями, для хліба, рису та кофе.

Ми часто ходили рибалити на цьому баркасі, а що я був наймоторнішим рибалкою, то він ніколи не виїздив без мене. Трапилось, що він якось зібрався погуляти чи порибалити на цьому баркасі з двома-трьома поважними місцевими маврами. В цю поїздку він збирався дуже старанно і ще звечора відіслав на баркас багато більше припасу, ніж звичайно. Він наказав мені взяти три рушниці з порохом та дробом, що були в нього на кораблі, бо вони мали намір не тільки порибалити, а й пополювати.

Я зробив усе, як він наказував, і другого ранку чекав на чисто вимитому баркасі, з прапором та вимпелами вгорі, готовому для прийому його гостей. Невдовзі господар прийшов сам і сказав, що його гості відмовились їхати, бо якісь справи несподівано стали їм на перешкоді. Мені, маврові та хлопчикові він звелів, як звичайно, вийти в море, щоб наловити риби на вечерю йому та друзям і зараз же привезти її додому. Я приготувався виконати все це.

В ту хвилину в моїй голові знову промайнула моя давнішня думка про визволення... Я мав під своєю командою маленьке судно і, як тільки господар пішов, почав готуватись — проте не рибалити, а мандрувати, хоч не тільки не знав, а навіть і не думав, куди прямувати. Всяка путь була добра для мене, аби тільки нею можна було втекти.

Спершу я мусив переконати мавра, що нам треба запастись їжею, бо ми не в праві розраховувати на хазяйський хліб. Той згодився й приніс на баркас великий кошик з сухарями чи місцевими бісквітами і три глечики прісної води. Я знав, де стоїть у господаря скринька з пляшками (захопленими, як це було видно з етикеток, на якомусь англійському кораблі) і, поки мавр порався на березі, переправив їх на баркас і поставив у шафку так, ніби вони ще раніше були приготовлені для господаря. Я приніс також велику грудку воску — фунтів п’ятдесят вагою, мішок прядива, сокиру, пилку та молоток. Все це згодом стало нам у великій пригоді, особливо віск, з якого ми виробляли свічки. Я вигадав ще одну штуку, на яку з сердечної простоти впіймався мавр. Ім’я його було Ізмаїл, а звали його Мулі чи Молі. Я сказав йому:

— Молі, на баркасі у нас рушниці нашого господаря; що, якби ти розжився трохи пороху та дробу? Може, ми вбили б собі кілька алькамі (птиця, подібна до наших куликів), я знаю, що господар тримає порох та дріб на кораблі.