Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Та на цьому не скінчилось. Другого дня перед міською брамою з’явилась безліч людей не лише з цього села, а, мабуть, із сотні інших, зухвало вимагаючи від російського губернатора видати їм злочинців, що тяжко образили їх жерців та спалили великого Чам-Чі-Тонгу — таким важким ім’ям звали вони те страховище, якому поклонялись. Жителі Нерчинська спочатку дуже стурбувались: казали, ніби татар не менше тридцяти тисяч, а за кілька днів число їх зросте до сотні тисяч.

Російський губернатор послав заспокоїти їх найкращими словами. Він запевняв, що нічого не знає про цю справу; що з його гарнізону жоден солдат не був відсутній тієї ночі; що це, напевне, зробив хтось інший, і що коли татари викриють злочинців, він суворо покарає їх. На це татари згорда відповіли, що вся країна шанує великого Чам-Чі-Тонгу, який живе в сонці, і що ніхто не зважиться знущатися з його подоби, крім невір-християн (так вони їх звали), і що вони оголошують війну всім росіянам — цим невірам і християнам.

Уникаючи сварки та приводів до війни, — бо цар суворо наказав поводитися з завойованими татарами лагідно та чемно, — губернатор терпляче вислухав їх і намагався заспокоїти гарними словами. Нарешті він сказав їм, що сьогодні вранці рушив караван у Росію і що, можливо, хтось із мандрівників познущався з ідола. Коли це задовольнить їх, він пошле з’ясувати цю справу. Вони трохи заспокоїлись, а губернатор надіслав до нас гінця, який докладно розповів про все й сказав, що коли це зробив хтось із нашого каравану, то йому треба негайно тікати. Та й незалежно від того, винні ми чи ні, гінець радив нам посуватися вперед якомога швидше, а губернатор, мовляв, тим часом затримуватиме татар.

Губернатор справді поставився до нас по-дружньому. Коли звістка про спалення ідола дійшла до каравану, ніхто в ньому не знав нічого про цю справу; найменше вважали за винних нас, тому ніхто нас не допитував. Наш старшина послухав, проте, поради губернатора, і ми йшли дві доби, не спиняючись надовго, поки не дійшли до села Плоти. Там ми теж лишались недовго і рушили в путь до Яравени[154]. Це також була колонія московського царя, і там ми почували б себе в безпеці. Треба сказати, що саме тут починалась велика безіменна пустиня в два-три дні переходу, про яку я в свій час розкажу докладніше. Залишивши Плоти, ми побачили другого дня далеко від нас велику куряву. Дехто з нас подумав, що за нами женуться. Ми вступили вже в пустиню і пройшли повз велике озеро, що звалось Чани[155], коли побачили на північ від нього численну татарську кінноту. Ми йшли на захід, а вони — в зворотному напрямі, і, напевне, думали, що й ми перейдемо на той бік озера; але, на наше щастя, ми пішли його південним берегом. Через два дні їх не стало. Гадаючи, що ми йдемо спереду, вони поспішали до Уди[156] — величезної ріки далі на північ; в тому місці, де ми підійшли до неї, вона була неширока, і її можна було перейти бродом.

Надвечір третього дня вони, чи то догадавшись, що помиляються, чи то одержавши якусь звістку, почали насуватись на нас. Ми саме отаборилися в дуже гарному місці і розташувались на ночівлю, бо були в пустині, а пройшли ще тільки миль п’ятсот; а до Яравени, куди лишалося ще два дні путі, не було жодного міста. По цей бік озера в пустині траплялись ліси та невеликі річки, що всі впадали у велику ріку Уду. Ми спинились у вузькій долині, між двома невеликими, але густими гайками, і розташувались, чекаючи нападу вночі.

Крім нас чотирьох, ніхто не знав, чому за нами гнались; але каравани в цій пустині завжди укріплюють на ніч свої табори, неначе від цілої армії розбійників, бо татари вештаються тут численними ордами. Отже, переслідування не здавалось нікому чимсь незвичайним.

Цієї ночі наш табор розташувався так влучно, як ніколи за всю нашу дорогу. Ми стояли між двома гайками, перед нашим фронтом протікала маленька річка. Отже, нас могли оточити чи атакувати лише спереду або з тилу. Ми захистили фронт, як тільки могли, постягавши докупи всі наші тюки, поставивши верблюдів та коней в одну лінію на нашому березі річки і зрубавши кілька дерев, щоб захистити тил.

Так лаштувались ми на ніч, але ворог з’явився раніше, ніж ми скінчили. Цього разу вони не напали на нас, як злочинці, а спершу прислали до нас трьох посланців, пропонуючи видати їм людей, що зневажили їх жерців і спалили їх бога Чам-Чі-Тонгу, щоб вони могли так само вогнем покарати злочинців.

Наші люди страшенно здивувались, почувши таку звістку, і почали пильно вдивлятись в очі один одному, стараючись знайти винних; та винних, мабуть, не було. Наш старшина відповів, що він певен, що ніхто з нашого табору непричетний до цього злочину; що ми мирні купці і подорожуємо в своїх справах; що ні їх, ні кого іншого ми не образили, і що вони мусять шукати своїх напасників десь-інде, а не серед нас. Отже, ми просили не турбувати нас, бо ми зуміємо постояти за себе.