Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

— Якби це був заклик неба, сер, — сказав він, — то небесна сила навіяла б мені й бажання послухатись цього заклику; але я гадаю, що саме небо наказує мені відмовитись, і, розлучаючися з вами, я почуваю велике задоволення при думці, що ви згадуватимете мене, як чесну людину, хоч і не вільну.

Мені лишилось погодитись і запевнити його, що я мав на меті лише допомогти йому. Він палко обняв мене й сказав, що знає це і завжди пам’ятатиме мою щирість. Після цього він дав мені дуже коштовний подарунок — розкішні соболеві хутра, надто коштовний подарунок, щоб я міг без вагання прийняти його від людини, що перебувала в такому становищі. Я почав відмовлятися, але князь не хотів і слухати.

Другого дня я послав із своїм служником невеличкий подарунок його вельможності — чаю, дві штуки китайського атласу і чотири невеличкі зливки японського золота вагою в шість унцій, хоч це далеко не дорівнювалось ціні соболевих хутер, які в Англії коштували, як я дізнався, двісті фунтів стерлінгів. Князь прийняв лише чай, одну штуку атласу та один золотий зливок з гарною японською печаттю, — гадаю, він взяв його як рідкість. Від решти він відмовився й переказав через служника, що хоче поговорити зі мною.

Коли я прийшов до нього, він сказав, що після всіх наших розмов я, треба сподіватись, не умовлятиму його більше, але коли вже я зробив йому таку великодушну пропозицію, то чи не буду я добрий повторити її іншій особі, на яку він мені вкаже і чиєю долею він дуже цікавиться. Я відповів, що не можу обіцяти зробити так багато з такою ж охотою комусь іншому, замість того, кого щиро поважаю і для кого радий був би стати знаряддям визволення. А втім, коли він ласкаво назве ім’я цієї людини, я дам свою відповідь і сподіваюсь, що він не нарікатиме на мене, коли ця відповідь його не задовольнить. Тоді князь сказав, що йдеться про його сина, якого я ще не бачив; він був у такому ж самому становищі, як і батько, тільки жив за двісті миль звідси, на протилежному березі Обі. Коли я згоджусь, він викличе сина сюди.

Я не вагався ні хвилини і згодився, додавши, що роблю це виключно для нього і, втративши надію переконати батька, доведу свою пошану до нього піклуванням про сина.

Другого дня він послав за своїм сином, і той прибув днів через двадцять з посланцем та шістьма-сімома кіньми, навантаженими найдорожчими хутрами.

Служник привів коней у місто, а молодий князь до вечора спинився десь поблизу. Вночі він інкогніто з’явився до мене на квартиру, батько познайомив нас, і ми почали обговорювати подробиці нашої подорожі та всього, що її стосувалось.

Я накупив багато соболів, чорнобурих лисиць, горностаїв найвищих сортів та іншого коштовного хутра. Купував я його в цьому місті, вимінюючи на деякий товар, привезений мною з Китаю. Особливо охоче міняли хутро на корицю та мускатні горіхи, які я збув тут майже цілком, а решту продав в Архангельську значно дорожче, ніж міг би зробити це в Лондоні. Мій компаньйон, що дуже цікавився баришем і більше за мене був зв’язаний торговельними справами, був дуже задоволений нашим перебуванням тут та нашими торговельними операціями.

Був початок червня, коли я покинув це віддалене місто, про яке, мабуть, мало хто й чув. Воно стоїть осторонь від торговельних шляхів, а тому мало що можна про нього сказати. Наш теперішній караван був невеличкий — всього тридцять два верблюди та коні; всі вони були нібито мої, а втім, одинадцять із них належали моєму новому гостеві. Цілком зрозуміло, що я мав тепер більше слуг, ніж раніше. Молодого князя вважали за мого управителя. За яку значну людину вважали мене, я не знаю; мене це не цікавило, і я про це не розпитував. Нам треба було пройти ще найбільшу й найгіршу за весь час нашої довгої подорожі пустиню. Я кажу «найгіршу» тому, що шлях подекуди був дуже малопомітний, подекуди — дуже нерівний. Найкраще, що можна про нього сказати, це те, що нам, здавалось, принаймні, не треба було боятись татарських ватаг та розбійників. Вони не з’являлись на цьому березі Обі або, принаймні, з’являлись дуже рідко. Але сталося не так.

При молодому князі був вірний слуга — московит чи, вірніше — сибіряк, якому ця країна була добре відома. Він вів нас обхідними дорогами, так що ми обминали значні міста, що лежать на великому шляху — Тюмень, Солікамськ та інші. Російські гарнізони в цих містах дуже пильно й суворо стежать за подорожніми, дошукуючись, чи не пробує хто з засланців вернутись цим способом у Московію. Отже, обминаючи міста, ми йшли весь час пустинею, і нам доводилось ночувати в таборі, під похідним наметом, замість спокійно спати в місті. Це дуже турбувало молодого князя, і він благав нас заходити на ніч у міста, з тим, щоб самому з слугою лишатися ночувати в лісах, ранком зустрічаючися з нами на умовленому місці.