Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Та мучив нас не тільки жах перед бурею. Один чоловік помер від морської пропасниці, а ще одного та юнгу змило в море. На дванадцятий день шторм почав стихати, і капітан проробив якомога точніші виміри, причому виявилось, що ми були приблизно під одинадцятим градусом північної широти, але нас віднесло на двадцять два градуси на захід від рогу Святого Августіна. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани або північної частини Бразилії, за рікою Амазонкою, коло річки Оріноко, або, як її звуть звичайно, Великої Ріки. Капітан порадився зі мною, якого курсу держатись; а оскільки судно почало протікати й навряд чи було придатне для далекого плавання, він гадав, що краще буде повернути назад до берегів Бразилії.

Але я рішуче запротестував. Нарешті, розглянувши карти берегів Америки, ми побачили, що аж до Караїбських островів[25] ми не зустрінемо ніякої залюдненої країни, де можна було б знайти допомогу, і тому вирішили держати на Барбадос[26], до якого, за нашими розрахунками, можна було добратись приблизно за п’ятнадцять днів, бо нам довелося б трохи збочити, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. Отже, ні наш корабель, ні ми самі не могли пливти до берегів Африки без певної допомоги.

З такою думкою ми змінили курс і почали посуватись далі на північно-західний захід. Ми мали на думці добратись до котрогось із наших англійських островів і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли 12°18’ північної широти, на нас налетів другий шторм, який так само навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що, якби ми й урятували своє життя від моря, то потрапили б на їжу людожерам, бо вернутись на батьківщину не було надії.

Під ту лиху годину, вранці, коли вітер усе ще лютував, один із наших матросів крикнув: «Земля!», і не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Він відразу спинився, і вода ринула на палубу з такою силою, що ми подумали, що зразу всі загинемо, і побігли мерщій до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.

Важко тому, хто ніколи не був у такому становищі, змалювати або уявити собі, як остовпіли ми в тих обставинах. Ми не знали, де ми; до якої землі нас прибило; острів це чи материк; заселений він чи ні. Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не надіялись, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться. Одне слово, ми сиділи, поглядаючи один на одного й кожної хвилини чекаючи смерті. Кожен готувався перейти до іншого світу, бо в цьому світі нам було мало або й зовсім не було чого робити. Втішало нас тільки те, що, всупереч нашим сподіванням, судно ще не розбилось, і що капітан сказав нам, ніби вітер починав стихати.

Хоч нам і здавалось, що вітер стихає, але корабель настільки вгруз у пісок, що не було надії зрушити його з місця. У цьому безпорадному становищі нам лишалось тільки спробувати врятувати своє життя хоч будь-якою ціною. У нас була шлюпка, що висіла над кормою, але під час шторму її розбило об стерно, а потім зірвало й потопило або ж занесло в море. Була на кораблі ще одна шлюпка, та чи можна буде спустити її на воду — важко було сказати. Але на обговорення не було часу: кожної хвилини корабель міг розколотись надвоє; дехто говорив навіть, що він уже дав тріщину.

Тим часом помічник капітана підійшов до шлюпки і, з допомогою решти людей, перекинув її за борт. Всі ми — одинадцятеро чоловік — спустилися в шлюпку, відчалили й вдалися на Боже милосердя та на волю скажених хвиль. Дарма що шторм помітно стихав, — на берег набігали страшенні вали, і море справедливо можна було назвати «диким», як голландці звуть його під час шторму.

Тепер становище наше було зовсім безнадійне. Перед нами морські хвилі підіймались так високо, що здавалось, шлюпка не витримає, і ми неминуче потонемо. Йти під парусом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б з нього ніякої користі. Ми гребли до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розіб’є її на тисячу скалок. Проте ми доручили наші душі Богові і під сприятливим вітром власноручно почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега.

Який був перед нами берег — скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий — ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилювання менше і де ми могли б сховатись під берег з затишного боку. Та спереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче ми підходили до берега, тим більше земля здавалась нам ще страшнішою, ніж море.