Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба; власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я ощаджував їх до останньої можливості і більше ніж рік дозволяв собі з’їдати тільки по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати Богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба; а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.

Моя одежа дуже зносилась: із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім клітчатих сорочок, що я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг, бо на острові часто бувала така спека, що доводилось ходити в самій сорочці; не знаю, як я обійшовся б без них, а їх було в мене дюжин зо три. У мене було ще кілька грубих матроських шинелей. Всі вони добре збереглись, але я не міг носити їх через спеку. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не треба було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим; я навіть не припускав такої думки, дарма що жив сам. Та була й інша причина, що не дозволяла мені ходити голим. Коли на мені було що-небудь, я легше зносив спеку; гаряче проміння тропічного сонця обпалювало мені шкіру аж до пухирів, а сорочка захищала її від сонця; крім того, повітря, рухаючись під сорочкою, ставало вдвоє холоднішим. Так само не міг я призвичаїтись ходити під сонцем з непокритою головою. Кожного разу, як я виходив без шапки або без капелюха, в мене починала страшенно боліти голова, а як тільки я надівав капелюх, біль відразу переставав.

Отже, мені треба було впорядкувати хоч те лахміття, яке залишилось у мене і яке я пишно називав своїм убранням. Передусім мені потрібна була куртка, бо всі свої куртки я зносив. Я вирішив переробити на куртки матроські шинелі, про які я тільки що говорив, та інший свій одяг. Я заходився працювати або, вірніше, псувати матеріал, бо виробляв я з нього щось жалюгідне. Проте я примудрився якось зробити дві чи три нові куртки, яких, гадав я, вистачить мені надовго. Але з моєї спроби пошити штани нічого не вийшло.

Я казав уже, що зберігав шкури всіх забитих мною тварин — чотириногих, звичайно. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я зшив собі з них величезну шапку, зробивши її хутром наверх, щоб краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалась, що я вирішив спорудити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І те, і друге я зробив зовсім просторим, а штани — короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний більше для прохолоди, ніж для тепла. Мушу сказати, що він був зроблений дуже погано, бо тесляр з мене був поганий, а кравець — ще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливо коли я виходив у дощ: уся вода стікала тоді по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.

Після куртки й штанів я витратив силу часу та праці на те, щоб зробити зонтик, дуже мені погрібний. Я бачив, як роблять зонтики в Бразилії; там, через спеку, ніхто не ходить без зонтика. А на моєму острові спека була не менша, а може й більша, ніж у Бразилії, бо він був ближче до екватора. Мені доводилось виходити в усяку погоду, і зонтик був корисний для мене і від дощу, і від спеки. Я мав з ним багато клопоту; минуло багато часу перше, ніж мені вдалось зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував зонтик собі до смаку. Найважче було зробити, щоб він розкривався й закривався. Спочатку я хотів зробити розкритий зонтик, але тоді довелося б завжди носити його над головою, а це було незручно. Нарешті, я переміг ці труднощі і укрив його козячими шкурами, хутром наверх, щоб дощ стікав з нього, як з похилого даху. Від сонця він захищав так добре, що я міг виходити з дому навіть у найбільшу спеку і почував себе краще, ніж раніше в прохолодну погоду; коли він був мені непотрібний, я закривав його і ніс під пахвою.

Так тихо й спокійно жив я, цілком підкорившись волі Божій і звірившись на Провидіння. Від цього життя моє стало кращим, ніж воно було б у людському товаристві. Як тільки я починав жалкувати, що не чую людської розмови, я завжди запитував себе: хіба розмовляти з своїми власними думками і (гадаю, що я мав право казати так) з самим Богом — не краще, ніж розважатися в найвеселішому людському товаристві?