Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Крім того, я дійшов несподіваних успіхів у гончарстві: навчився користуватись гончарським кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість. Тепер, замість незграбних, грубих виробів, на які бридко було дивитись, у мене виходили акуратні речі гарної форми. Мені здається, що ні в яких відкриттях я не радів так і не пишався своїми здатностями, як того дня, коли мені вдалось зробити люльку. Дуже незграбна, із звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні вироби, вона, проте, була міцна і добре тягла дим; а головне — це ж була люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. На нашому кораблі були люльки, але я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і не взяв їх; згодом, коли я знову обшукав корабель, то не міг уже знайти їх.

Удосконалився я й у виробництві кошиків. Я наробив багато дуже потрібних мені кошиків такої форми, яку підказувала мені моя винахідливість. Вони були не дуже гарні, але цілком придатні, щоб ховати та носити різні речі. Коли мені тепер траплялось забити козу, я вішав тушу на дерево, білував її, розрізав на шматки й приносив додому в кошику. Так само було й з черепахами. Мені вже не треба було тягати на плечах цілу черепаху. Тепер я міг розчинити її на місці, вийняти яйця, відрізати потрібний мені кусок і покласти його в кошик, а решту кинути. У великі, глибокі кошики я зсипав вимолочене й посушене зерно.

Мій запас пороху помітно зменшувався. Цього вже я не міг надолужити, хоч би як хотів, і мене почала серйозно непокоїти думка про те, що я робитиму, коли порох зовсім вийде, і як я полюватиму тоді на кіз. Я казав уже, що на третій рік мого перебування тут я піймав і приручив молоду козу. Я сподівався піймати цапа, але все якось не натрапляв на нього. Так моя коза й постаріла без нащадків. Мені не стало духу вбити її, і вона здохла сама від старості.

Але тепер, на одинадцятому році мого ув’язнення, коли, як сказано, мій запас пороху став вичерпуватись, я не в жарт почав думати, як ловити живих кіз; найбільше хотілось мені піймати самку з козенятами. З цією метою я наробив сільців; гадаю, що кози в них не раз ловились, але приладдя моє було погане: я не мав дроту і завжди знаходив сільця порваними, а принаду з’їденою. Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місця, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх фашиною[43] власного виробу, присипав її землею й накидав на неї колосків рису та ячменю. Незабаром я переконався, що кози приходять і з’їдають колоски, бо навколо були сліди козячих ніг. Нарешті, влаштувавши ввечері три пастки, я другого ранку, обходячи їх, побачив, що ні принади, ні кіз немає. Це була велика неприємність, але я не вдавався в тугу і переробив пастки. Не буду втомлювати вас описом подробиць своєї роботи; скажу тільки, що одного ранку я знайшов в одній ямі старого цапа, а в другій — трьох козенят: одного цапка й двох кізок.

Старого цапа я випустив на волю, бо не знав, що з ним робити. Він був такий дикий і сердитий, що забрати його живцем не було ніякої змоги. Я боявся навіть зійти до нього в яму, а вбивати його — не відповідало моїм планам. Тому я випустив його, і він, немов збожеволівши з переляку, чимдужче поскакав від мене. Але тоді я ще не знав, що голод приборкує навіть левів, як довідався про це згодом. Коли б я подержав свого цапа днів три або чотири в голоді, а потім приніс би йому поїсти й напитись, він став би смирний, як козеня. Кози взагалі дуже спритні тварини, і коли з ними добре поводитись, їх легко приручити.

Поки що я його випустив, бо не знав на той час нічого кращого. Після цього я пішов до ями, де сиділи козенята, витяг їх одне по одному, зв’язав усіх разом мотузкою і на превелику силу привів додому.

Я довгий час не міг примусити своїх козенят їсти, але кілька зелених колосків нарешті спокусили їх, і вони потроху приручились. Тоді я задумав розплодити ціле стадо, бо це був єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом на той час, коли в мене вийде порох і дріб. Звичайно, їх треба було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б у ліс. Щоб запобігти цьому, у мене був єдиний спосіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом так, щоб його не можна було поламати ні зсередини, ні зокола.

Для однієї пари рук збудувати такий загін було надто важко, але він був конче потрібний, і я, не гаючи часу, почав шукати зручне місце, тобто таке, де мої кози були б забезпечені травою та водою і захищені від сонця.