Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Поки я акуратно відвідував горб та роздивлявся звідти, мій войовничий настрій не слабшав, і я не бачив нічого поганого в жорстокій розправі, яку збирався вчинити. Убити два-три десятки голих дикунів, від яких я не зазнав ніякої шкоди, здавалось мені дуже звичайним ділом. Охоплений обуренням, викликаним у моїй душі гидкими, протиприродними звичаями тубільців, я навіть не задумувався над тим, наскільки вони заслужували такої кари. Я не подумав про те, що, з волі Провидіння, вони керуються лише своїми протиприродними інстинктами та звірячими пристрастями. Я не подумав про те, що, коли мудре Провидіння терпить на землі таких людей і терпіло їх, може, кілька століть, коли воно припускає існування таких нелюдських звичаїв і не заважає цим людям творити такі жахливі діла, до яких здатні тільки забуті небом недолюдки, то так воно й мусить бути. А коли марне щоденне вартування почало обридати мені, став мінятись і мій погляд на цю справу. Я почав ставитись до неї спокійніше і байдужіше. Я спитав себе, яке я маю право бути суддею й катом цих людей. Щоправда, вони злочинці, але, коли само небо, протягом стількох століть, дозволяло їм безкарно чинити зло, то, виходить, на це є його воля. Можливо, що, нищачи один одного, вони лише виконують його присуд. Мені ці люди не зробили нічого поганого; чому ж мушу я втручатись в їхні сварки? Чому я берусь мститись за кров, яку вони так байдуже проливають? Я дуже часто міркував так: «Звідки я знаю, як судитиме їх за це Господь? Певне тільки одно: ці люди не вважають своїх вчинків злочином; це не суперечить їх совісті, і їх розум не докоряє їм. Вони грішать через своє невідання і не кидають виклику Божественній справедливості, як робимо це ми, коли грішимо. Вони гадають, що вбити полоненого не більший злочин, ніж для нас — убити бика, і їдять людське м’ясо, як ми — баранину».

Обміркувавши трохи все це, я дійшов неминучого висновку, що був несправедливий, коли засудив дикунів-людожерів як убивць. Мені було ясно тепер, що вони не більші вбивці, ніж ті християни, що вбивають полонених на війні, або — як іще частіше буває — нищать мечем цілі армії, нікого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і піддався. Крім того, подумав я, мене не обходить, що дикуни додержуються грубих, нелюдських звичаїв. Вони нічим не скривдили мене; так за що ж убивати їх? Коли б вони напали на мене, і мені довелось боронити своє життя, тоді інша річ. Поки що я не був в їхніх руках. Вони навіть не знали про моє існування і, значить, не мали ніяких злих намірів проти мене. Отже, я не мав права нападати на них; інакше довелося б виправдати поведінку іспанців, що вславились своїм варварством в Америці, де вони знищили мільйони людей. Правда, ці люди були язичники й варвари, але, незважаючи на їх варварські звичаї та криваві релігійні обряди, треба визнати, що перед іспанцями у них ніякої провини не було. В наші часи всі християнські народи, а разом з ними й самих іспанців, обурює це винищення американських племен, ця справжня бойня, цей вияв кривавої й протиприродної жорстокості, якого не можна виправдати ні перед Богом, ні перед людьми. З того часу саме ім’я іспанця навіює жах кожній людській душі, сповненій людяності та християнського співчуття, — так, ніби Іспанія така країна, що родить людей, позбавлених найзвичайнішого жалю до нещасних, властивого людському серцю.