Життя, Всесвіт і все суще

Зафод перестав тупати. Він швендяв по кораблю «Золоте серце» вже декілька днів і до цих пір жодні двері не сказали йому: «Гуп!» Він явно був певен, що досі жодні двері не сказали йому: «Гуп!»

Це не схоже на те, що говорять двері. Дуже вже лаконічно. Більше того, на зорельоті не знайшлося б достатньо дверей. А воно прозвучало так, ніби «Гуп!» сказали сто тисяч людей, що його й спантеличило, бо на кораблі він був один.

Було темно. Більшість несуттєвих систем корабля були вимкнені. Корабель неспішно плинув своїм курсом через далекі околиці Галактики, оточений чорнильно-чорними нетрями космосу. Звідки тут могла взятися сотня тисяч людей і зненацька гарикнути оте «Гуп!»?

Він глипнув в один бік коридору, а потім — у протилежний. У коридорі снував лише глибокий морок. У темноті жевріли одні тьмяно-рожевуваті обриси дверей, які мерехтіли в такт їх словам. Хоча Зафод і перепробував усе, що йому спадало на думку, та позатикати пельки тим дурноверхим дверям так і не зміг.

Світло було вимкнене, тож його голови не бачили одна одну, бо жодна з них зараз не мала гідного виду — з тої самої миті, коли він здуру зазирнув собі в душу.

Який дідько підштовхнув його на те? А сталося те однієї пізньої ночі — правди ніде діти. День видався важким, — теж правда.

З бортових гучномовців лилася тужлива музика — і це правда. І, що правда, то правда, він був напідпитку.

Іншими словами, в наявності були всі причини, які спонукають людину копирсатися в своїй душі, та, як показало життя, копирсатися було не слід. І зараз, стоячи мовчки й самотньо в темнім коридорі, він згадав той момент і здригнувся. Його ліва голова подивилася в лівий бік, права — в правий, і кожна вирішила, що треба було йти куди очі дивляться. Він прислухався, та не почув нічого. Тільки того й було, що «Гуп!».

З якого ото б лиха комусь треба було приперти аж сюди таку силу-силенну людей, щоб просто гаркнути одне слово?

Він нервово рушив до рубки. Принаймні там, за пультом керування, він почуватиме себе при ділі. Він знову зупинився. Еге, в такому стані брати на себе керування зорельотом — кепська справа.

Він знову повернувся думками до тієї ночі. Першим потрясінням для

нього було відкриття того, що душу він таки мав.

Сказати правду, у нього завжди була підозра щодо її існування, бо він мав повний комплект усіх стандартних органів, а деяких навіть і по два, та отак зненацька зіткнутися з чимось, що причаїлося десь у глибині твого єства, виявилося вкрай несподіваним.

А потім він був ще дужче шокований тим, що та душа не така вже й мила та чудова річ, на яку чоловік у його становищі мав би природне право розраховувати, і те зовсім вивело його з рівноваги.

Потім він замислився над тим, а чи справді його становище таке вже й хороше, як йому видається, і, вражений цією думкою, мало не випустив свою склянку, не порожню до того ж. Він похапцем завбачливо вихилив її, щоб з нею не сталося ще якої халепи. Потім він хутенько глитнув ще одненьку чарочку, щоб та друга догнала ту першу, а заодно перевірила, чи зручно вона там умостилася.

— Воля, — сказав він голосно.

У цю мить до рубки зайшла Трилліан і виголосила декілька екзальтованих сентенцій на предмет волі.

— Я не можу з нею зжитися, — понуро сказав він і послав третю чарку, щоб та довідалася, чому друга до цих пір не доповіла про стан першої. Потім непевно зиркнув на обох Трилліан і дійшов висновку, що ота, праворуч, йому більше до вподоби.

Він перехилив чарку в своє друге горло з тим прицілом, що на перехресті шляхів вона перейме попередню, і хай об'єднаними силами підіймуть дух другої. Тоді хай усі три ринуться на пошуки першої та добряче з нею поговорять.

Не будучи певним, що четверта чарка правильно зрозуміла своє призначення, він послав за нею п'яту, щоб та витлумачила план дії детальніше, а шосту — для моральної підтримки.

— Ти багато п'єш, — сказала Трилліан.

Намагаючись звести чотирьох Трилліан в єдиний образ, його голови стукнулися лобами. Він облишив цю справу і, перевівши погляд на навігаційний екран, здивувався, уздрівши на ньому силу-силенну зірок.

— Якось випала нагода, приключилася пригода, зіпсувала все погода… — промимрив він. —

— Послухай, — сказала співчутливим тоном Трилліан і сіла поруч, — цілком зрозуміло, що, очевидно, деякий час життя тобі буде здаватися безцільним.

Він вирячився на неї. Йому ще ніколи не доводилося бачити людини, щоб могла сама собі сісти на коліна.

— Ну й дива! — вирвалося в нього, і мимоволі до горла вилилася ще одна чарчина.

— Ти завершив справу, яку було на тебе покладено багато років тому.

— Та ні, я щосили намагався від неї відкараскатися.

— І все ж ти довів справу до кінця.

Він крякнув. Здавалося, що в його шлунку чорти гопки стають.

— Боюся, що ця справа мене доконала, — сказав він. — Ось я, Зафод Біблброкс, куди забажаю, туди й полечу, що заманеться, те й відмочу. У мене самий що не є класний корабель у звіданих небесах, дівчина, з якою все, здається, йде якнайкраще…

— Чи ж бо?

— Ну, наскільки можу я судити. Я не фахівець з особистих стосунків… Трилліан звела брови.