Життя, Всесвіт і все суще

— Нє-а, — додав він, коли те, що змушувало його ууууіійа-ах-ахкать, уже припинилося. Він засовався, підставляючи своє тіло під перші промені третього і найбільшого з трьох первісних сонць планети Водь, яке тільки-но стало визирати із-за найкрасивішого у всьому Всесвіті виднокраю, і зараз небеса осяялися променями, які були найпотужнішим джерелом засмаглості в усьому світі.

Запашний бриз приблукав з-над спокійного моря, потинявся над пляжем і знов повернувся до моря, роздумуючи, куди б його ще поткнутися. Враз йому забаглося знову прилинути на берег, але за мить він крутнувся і повіявся в морську далечінь.

— Сподіваюся, що новина не є хорошою, — пробурмотів Зіпо Білброкс 5 х 10 у Восьмому Ступені,— бо інакше я її не витримаю.

— Сьогодні був виконаний твій вирок щодо Кріккіту, — піднесено мовила дівчина. У піднесеному тоні для цієї елементарної інформації потреби не було, та все ж вона сказала це саме таким тоном, бо таким був сьогоднішній день. — Це я почула по радіо, — пояснила вона, — коли ходила до яхти по олію.

— Угу, — буркнув Зіпо і знову опустив голову на діамантовий пісок.

— Дещо сталося, — докинула вона.

— Мммм?

— Як тільки замкнули кокон з часотягучки, — сказала вона і на мить припинила втирати есенцію квалактину, — один кріккітський крейсер, що зник невідомо де і вважався загиблим, таки справді був невідомо де. Він об'явився і спробував був захопити Ключ.

Зіпо рвучко перевернувся і сів на піску.

— Що-що?

— Та все гаразд, — сказала вона таким голосом, який би зупинив навіть Великий Вибух. — Як повідомили, сталася коротка битва. Ключ, а також крейсер були розкладені на атоми і розвіяні на всі просторо-часові боки. Судячи з усього, вони щезли навіки.

Усміхнувшись, вона видавила собі на пучки ще кілька крапель квалактинської есенції. Заспокоєний, Зіпо знову розлігся на піску.

— Зроби оте, що ти робила хвилину чи дві тому, — промуркотів він.

— Оце? — спитала вона.

— Та, ні, ні,— сказав він, — оте. Вона спробувала знову.

— Так? — спитала вона.

— Ууууіій-ах!

І знов, вам би там бути.

З моря знову прилинув запашний бриз.

По пляжу ходив чарівник, але його послуг тут не потребував ніхто.

Розділ 14

— На світі немає нічого, що могло б бути втраченим назавжди, окрім Чалезмського собору, — промовив Слартібартфаст, миготливе полум'я свічки, яку робот-кельнер поривався винести, червоно висвічувало його обличчя.

— Якого собору? — здивовано перепитав Артур.

— Собору в Чалезмі,— повторив Слартібартфаст. — То було тоді, коли я займався дослідженнями на замовлення Руху за Реальний Час, коли…

— Якого руху? — знову спитав Артур здивовано.

Старий помовчав, збираючись з думками, щоб притьмом довершити свою оповідку. Ковзаючи по просторово-часових матрицях та напустивши на себе одночасно послужливий і понурий вигляд, робот-кельнер цапнув свічку і виніс її. Їм принесли рахунок, вони плідно посперечалися про те, скільки було порцій равіолі і скільки вони випили пляшок вина і, як усвідомлював Артур, успішно вивели корабель із суб'єктивної орбіти на паркову орбіту незнайомої планети. І тепер кельнеру хотілося дограти свою роль у цій грі і закрити бістро.

— Вам усе стане зрозумілим, — сказав Слартібартфаст.

— Коли?

— За хвилину. Слухайте. Потоки часу зараз страшенно забруднені. В них плаває всяка мерзота, на кшталт уламків від корабельних аварій, і дедалі більше того мотлоху попадає назад до фізичного світу. Через завихрення в просторово-часовім континуумі.

— Чував, чував, — сказав Артур.

— Послухай, так куди ж ми летимо? — спитав Форд, нетерпляче відсовуючи від столу свого стільця. — Бо мені страх як хочеться туди попасти.

— Ми летимо, — повільним і розміреним голосом пояснив Слартібартфаст, — щоб випередити кріккітянських військових роботів і не дати їм захопити ті частини Ключа, які їм конче потрібні для того, щоб, відімкнувши; випустити їхню планету Кріккіт із часотягучого кокона та визволити своїх біснуватих Повелителів та решту армії роботів.

— Ти ж говорив про якусь вечірку, — сказав Форд.

— Так, — відповів Слартібартфаст і понурив голову.

Він усвідомив, що не слід було говорити. Очевидно, що слово «вечірка» викликало у Форда Префекта нездорове збудження. Чим далі Слартібартфаст розплутував клубок темної трагічної історії Кріккіту та його народу, тим більше Фордом Префектом оволодівало бажання пити, пити і танцювати з дівчатками.

Старий усвідомлював, що краще було б не згадувати про вечірку до останньої хвилини. Та слово не горобець, за хвіст не впіймаєш, і тепер Форд Префект вчепився за цю ідею з завзяттям арктуранської мегап'явки, яка міцно присмоктується до своєї жертви, перш ніж відкусити їй голову і гайнути світ за очі на захопленому зорельоті.

— І скоро ж ми там будемо? — нетерпляче запитав Форд.

— Як тільки я поясню вам, чому ми туди летимо.

— Щодо мене, то я знаю, чому я туди лечу, — проказав Форд і відкинувся на спинку фотеля, заклавши руки за голову. І він видав одну із своїх посмішок, від яких у людей по спині починали бігати мурашки.

Виходячи на пенсію, Слартібартфаст надіявся пожити нарешті спокійно.