Життя за життям

Коли вона пересвідчилася, що Фріда заснула, то взяла скляну капсулу, яку дав їй аптекар, акуратно вклала Фріді у рот і стиснула її ніжні щелепи. Капсула луснула з тихим тріском. Коли вона розкусила свою капсулу, на думку спав рядок зі «Священних сонетів» Донна. «Назустріч смерті лину, а вона — до мене, і радощі мої — неначе вчора». Вона міцніше пригорнула Фріду, і незабаром їх обох огорнули оксамитові крила чорного кажана. Життя вже здавалося далеким і нереальним.

Раніше вона нізащо не обрала би смерть понад життя і тепер, відходячи, розуміла, що щось тріснуло і зламалося, що лад у світі порушено. А тоді темрява стерла всі думки.

Довга і тяжка війна

Вересень 1940 року

«Поглянь, он кров Христа у небозводі», — промовив голос неподалік. «На» небозводі, — подумала Урсула, а не «у». Червона заграва фальшивого світанку звістувала, що на сході палає величезна пожежа. Батарея в Гайд-парку замерехтіла й затріщала, какофонію радо підхопили зенітки ближче до її дому, снаряди свистіли в повітрі, як феєрверки, і з тріском вибухали високо над головою. До цього домішувався страшний нестайний гул бомбардувальників, від цього звуку їй завжди ставало млосно.

Граційно спустилася парашутна міна, кошик запалювальних снарядів із грюкотом перевернувся на те, що лишилося від дороги, і розцвів вогненними квітом. Туди метнувся із насосом вартовий загону цивільної оборони — Урсула не розгледіла обличчя. Якби не шум, це був би прегарний нічний краєвид, ось тільки какофонія стояла така, ніби хтось відкрив ворота пекла і тепер прокляті завивали на свободі.

— Те пекло скрізь, і я довічно в нім[12], — знову промовив той самий голос, ніби прочитав її думки.

Було темно, хоч в око стрель, але вона знала, що голос належить містерові Деркіну, одному з вартових із її опорного пункту. Учитель англійської на пенсії, любитель втнути цитатку. І то з помилками. Голос — чи то пак, містер Деркін — сказав іще щось, може, з того ж «Фавста», але слова заглушив гучний «трісь» бомби, що впала за кілька вулиць від них.

Землю труснуло, й інший голос — когось, хто трудився вище — гукнув «Начувайтесь!». Вона відчула, як щось посунулося, а тоді долинув такий звук, ніби галька загуркотіла схилом униз, звістуючи лавину. Тільки це була не галька, а руїни. Завал, а не схил. Їхній завал колись був будинком, чи то пак, кількома будинками, які, поруйновані, змішалися. Будинки стояли ще якісь півгодини тому, а тепер лишилася тільки пекельна мішанка цегли, потрощених балок, паркету, меблів, картин, килимів, постелі, книжок, начиння, лінолеуму, скла. Людей. Розтрощені уламки життів, які вже не вдасться скласти докупи.

А потім потік уламків сповільнився і нарешті вщух — лавини не сталося — і той самий голос гукнув:

— Усе чисто, продовжуйте!

Ніч була безмісячна, світили тільки замасковані ліхтарі рятувальників — ті снували горбом, як примарні мандрівні вогники. Неохопну, хижу пітьму посилювало й те, що в повітрі, як тяжкий серпанок, висіла густа хмара диму й пилу. Сморід, як завжди, стояв нестерпний.

Пахло не лише газом і вибухівкою — запах дому, перетертого на друзки, теж вражав неправильністю. Цей дух ніколи її не полишав. Вона по-бандитськи пов’язала на лице пов’язку, закривши старим шовковим шарфом рот і ніс, проте це не заважало пилу й смороду пробиратися в легені. На шкірі, у волоссі, у ніздрях, у легенях, під нігтями весь час лишалися смерть і розпад. Вони стали частиною її.

Темно-сині мішкуваті комбінезони видали лише недавно. Доти Урсула носила костюм для укриття — Сильвія купила його у «Сімпсонс» незабаром після оголошення війни майже як модну новинку. Підперезувалася старим шкіряним поясом Г’ю, до якого вішала свій «інструмент» — ліхтар, газову маску, набір першої допомоги й записник. В одній кишені був цизорик і носовичок, в іншій — пара цупких шкіряних рукавиць і губна помада.

— Прекрасна ідея, — сказала міс Вулф, побачивши цизорик.

Треба визнати, — подумала Урсула, — попри нескінченні інструкції, ми вигадуємо все на ходу.

Містер Деркін, адже це справді він, виринув з імли й темного туману, посвітив ліхтариком на свій записник. Бліденьке світло ледве підсвітило папір.

— На цій вулиці живе чимало людей, — сказав він, вдивляючись у ряди імен і номери будинків, які не в’язалися з руїнами навколо. І додав, мовби комусь стане легше, якщо почати спочатку: — У першому номері Вілсони.

— Немає ніякого першого номера, — сказала Урсула. — Номерів узагалі не лишилося.