Життя за життям

Урсула пробелькотіла ім’я, але й сама розуміла, що звуки не складаються.

— Уррі? — перепитав він? — Це в нас що — Мері? Сьюзі?

Вона не хотіла помирати як Сьюзі, але яка різниця?

— Дитя, — пробелькотіла вона вартовому.

— Дитя? — різко перепитав він. — У вас тут дитина?

Він трошки відступив і погукав когось незримого. Долинули нові голоси, вона зрозуміла, що людей тут багато. Мовби підтвердивши її здогад, вартовий сказав:

— Ми всі зібралися тут, щоб вас витягнути. Газовики перекрили газ, ми зараз почнемо вас витягати. Ви не хвилюйтеся. А тепер розкажіть-но мені про ваше дитя, Сьюзі. Ви його тримали? Він ще маленький?

Урсула подумала про Еміля, важкого, як бомба (хто його тримав, коли музика спинилася і дім вибухнув?), спробувала заговорити, але з горла знову вирвалося саме нявчання.

Нагорі щось зарипіло й застугоніло, але вартовий схопив її за руку і запевнив:

— Усе гаразд, я тут.

Вона відчула безмежну вдячність до нього і всіх людей, які трудяться, шоб її порятувати. А який їм буде вдячний Г’ю! Від думки про батька вона розплакалася, на що вартовий сказав:

— Ну, ну ж бо, Сьюзі, все добре, скоро ми вас звідси видобудемо, як равлика з мушлі. І чаю вип’ємо, ну, що ви на це? Гаразд? Я й сам від чаю не відмовився б.

*

Здається, падав сніг — голочки криги кололи шкіру.

— Холодно, — пробелькотіла вона.

— Ви не хвилюйтеся, ми вас звідси витягнемо, не встигне ягня двічі хвостиком махнути, — сказав вартовий. Він скинув куртку і накрив її. Для жестів щедрості не було місця, він щось перевернув, і на них обох посипалися уламки.

— А, — сказала вона вартовому, бо її раптом скрутила нудота, але тоді минулася, і їй стало спокійніше.

Тепер на неї сипало листя, змішане з пилом, попелом і часточками мертвих, її вкривали гори сухого, як облатка, букового листя. Воно пахло грибами, феєрверками і чимось солодким. Імбирними пундиками місіс Ґловер. Це значно краще, ніж каналізація і газ.

— Давай, дівчинко, — сказав вартовий, — давай, Сьюзі, ти мені тут не засинай.

Він міцніше стиснув їй руку, але Урсула вдивлялася, як щось виблискує і кружляє в сонячному світлі. Кролик? Та ні ж бо, зайчик. У неї перед очима повільно кружляв срібний зайчик. Це заворожувало. Нічого гарнішого вона ніколи не бачила.

*

Вона злітає з даху в ніч. Вона грається на кукурудзяному полі, сонце смалить. Вона збирає малину на алеї. Вона грається в піжмурки з Тедді. «Ото вже чудернацька істота», — проказав хтось. Не вартовий же? А тоді повалив сніг. Нічне небо було вже не вгорі, а навколо, як тепле темне море.

Вона пливла у темряву. Вона спробувала сказати щось вартовому. Спасибі. Але це вже не мало значення. Нічого не мало значення.

Запала темрява.

Завтра буде гарний день

2 вересня 1939 року

— Не засмучуйся, Пеммі, — сказав Гарольд. — А чому так тихо? Що ти зробила із хлопцями?

— Продала, — пожвавішала Памела. — Три за ціною двох.

— Заночуй у нас, Урсуло, — ласкаво запропонував Гарольд. — Не треба тобі завтра лишатися самою. День буде жахливий. Це я тобі раджу як лікар.

— Спасибі, але в мене вже є плани.

*

Вона приміряла жовту крепшединову сукню, яку купила вранці на Кенсіґтон-гай-стрит — перед війною можна й потринькати гроші. На крепдешині був візерунок — маленькі чорні ластівки в польоті. Сукня їй подобалася, чи то пак, вона подобалася собі у цій сукні, чи, бодай, їй подобалося те, що вона бачила у дзеркалі — аби побачити нижню половину, довелося б залізти на ліжко.

Через тонку стіну на Арґайл-роуд Урсула чула, як місіс Еппл’ярд свариться англійською з чоловіком — імовірно, загадковим містером Еппл’ярдом: він з’являвся в різну пору дня і ночі без видимого розкладу. Урсула бачила його тільки раз — коли вони розминулися на сходах, він сердито зиркнув на неї й пішов далі, не привітавшись. Рум’яний здоровань, було в ньому щось від кнура. Урсула легко могла уявити його за прилавком у різника чи з мішком хмелю за плечима, хоча міс Несбіт запевняли її, що насправді він продає страховку.

А місіс Еппл’ярд, навпаки, була бліда і змарніла. Коли її чоловік вийшов із квартири, до Урсули долинула скорботна пісня незнайомою мовою. На слух — щось східноєвропейське. Яка користь від есперанто містера Карвера? (Якби всі нею говорили — то, звісно, інша річ). Особливо зараз, коли Лондон заповнили біженці. («Вона з Чехії, — врешті доповіли їй Несбіт. — Ми й не знали, де та Чехословаччина, правда ж? Якби ж то ми могли й далі цього не знати…»). Урсула вирішила, що місіс Еппл’ярд — біженка, що шукала безпечну гавань в обіймах англійського джентльмена, а познайомилася натомість із містером Еппл’ярдом, який розпускав руки. Урсула постановила, що якщо почує, як містер Еппл’ярд б’є дружину, то постукає в їхні двері й покладе цьому край, хоча поняття не мала, як саме.

Диспут за стінкою сягнув крещендо, а тоді рішуче хряснули двері, ставлячи крапку, і все стихло. Містер Еппл’ярд мав хист до гучних появ і зникнень — було чути, як він тупоче сходами, сиплючи образами на адресу жіноцтва й іноземців (бідолашна місіс Еппл’ярд належала до обох категорій).