Живий звук

Я вкляк.

Запитання звучало зовсім щиро.

Не знаю, яка Сонцева співачка, бо такою музикою, як відомо, не цікавлюся, тим більше – не захоплююся. Зате можу точно сказати: актриса з неї поганенька. Учора, тікаючи з незнайомцем у ніч, Анжела не грала – їй справді було цікаво так зробити. Вона не намагалася мені сподобатися, поводила себе цілком природно. Якби вона тепер хотіла зіграти, що бачить мене вперше, в неї б це не вийшло. Що-що, а показне акторство я за п'ятнадцять років роботи, котра полягає в щоденному спілкуванні з абсолютно різними людьми, відрізняти навчився.

Анжела Сонцева не придурюється. Вона справді мене не впізнає. Або не може впізнати.

Дивно. Медсестра щойно переконувала: з головою в потерпілої все в порядку, знає, хто вона і все та всіх довкола впізнає. Події оцінює адекватно. До того ж даішний приятель підтвердив її цілковиту притомність: відмовилася писати жодну заяву при наявності пошкоджень машини, навіть вичерпно пояснила, звідки вони взялися.

Поки ці думки роїлися в моїй голові, погляд Анжели змінився, ставши з порожнього досить осмисленим. Тільки від цієї осмисленості мені легше не зробилося.

– Ти… Ви хто такий і як тут опинилися?

Не бреше. Вона абсолютно щиро не впізнає мене. Так поводить себе будь-яка, не конче потерпіла в автомобільній аварії людина, спокій якої порушує незнайомець. Враховуючи те, що Анжела Сонцева – не просто пересічна потерпіла, а все ж таки відома поп-співачка, поява біля її лікарняного ліжка незнайомого чоловіка, нехай навіть із квітами та бананами, тим більше не бажана і особливо бентежить.

– Анжело… Ну… Я Ігор, – нічого дурнішого сказати не придумав, але все одно говорив далі: – Ігор Варава. Забула?

Анжела сіла на ліжку, підтягнула ковдру до плечей, мій букет скотився на підлогу. Якийсь час вона мовчки дивилася на мене, а потім несподівано дзвінким як для хворої голосом крикнула:

– Хто-небудь! Дівчата! Якого чорта!

Я позадкував. Тепер її очі випромінювали ненависть і переляк одночасно. Якби обличчя не було сховане під шаром бинтів, я б міг точно сказати: воно розпашіло. Лють, як і переляк, так вправно не здатна зіграти навіть професійна актриса. Якою Сонцева точно не була.

Що за хрінь тут відбувається?

Я відкрив рота, аби спробувати все пояснити, та в цей момент до палати вбігла моя знайома чергова сестра, ще дві сестрички і бородатий лікар у халаті.

– Просила ж! Як людей просила! – бушувала Анжела, уже не дивлячись на мене. – Хто це? Для чого ви пускаєте сторонніх? Хіба не зрозуміло було сказано?!

Лікар гнівно глянув на чергову, двоє інших медсестер тим часом заступили пацієнтку від мене.

– Це ж Ігор Петрович… – злякано пробелькотіла чергова. – Він же…

– Я знаю, хто він! – Бородатий наголосив на слові «хто». – Вас же попередили: сторонніх до Сонцевої не пускати!

– Він сказав – вони знайомі!

– Я його не знаю! – вигукнула Анжела. – Я взагалі втомилася тут із вами! Дайте телефон, мені вже цей прохідний двір у печінках!

– Ну для чого ви збрехали, Ігоре Петровичу? – чергова докоряла мені щиро, і мені здалося – віднині я для неї, та й для всієї травматології, вмер.

Виправдовуватися і щось комусь пояснювати зовсім не хотілося. Тим більше, що на кожне моє слово буде щире Анжелине «не знаю». Тому найкращий вихід із цієї ситуації – розвернутися й піти, пробуркотівши вибачення. Хоча я навіть не знав, за що зараз вибачався. І все ж таки в дверях не стримався – кинув через плече:

– Хоч фруктів поїжте.

Уже в коридорі, прямуючи до виходу й почуваючи себе солдатом російської царської армії, якого проганяють крізь стрій і луплять шомполами, почув навздогін істеричне Анжелине:

– Заберіть хтось цю гидоту! І дайте, нарешті, телефон!

4. Зустріти близького друга

Я не люблю, коли мене звідкись виганяють.

Розвиваючи цю тему, можна прийти до висновку, що я не люблю свою професію. Бо кожного журналіста, навіть якщо він не прагне нікого ні в чому ні звинуватити, ні зібрати намисто смажених фактів, ні знайти чергову сенсацію, обов'язково хоч раз у житті кудись не пустять або звідкись виженуть. Не тому, що його писок комусь не сподобається, а тому, що він – журналіст. І будь-який, навіть невинний фактик завжди знайде як використати для власної потреби, читай – власного заробітку.

Мало кому хочеться давати журналістам заробити, та ще й залишитися при цьому винними – пропустили інформацію, допустили її до загальних вух, винесли сміття з хати, розляпали корпоративну таємницю тощо. Тут я нічого не зроблю: хто ж винен, коли нас так сприймають…

Тільки це не значить, що така ситуація мені подобається і я мушу сприймати її за побічні ефекти від своєї роботи.