Живий звук

– А-а-а, – з явним полегшенням видихнула актриса. Анжела Сонцева засміялася.

– Та-ак, ну, а наш золотий голос вам, любі друзі, відрекомендовувати не треба!

– Я так думаю, Сонечко, раз ти вже прийшла, ти нам і заспіваєш, – швидше заявив, ніж запитав товстун.

– Це, Сашенько, буде вам дуж-же дорого коштувати! – Анжела, граючись, виставила палець і гойднула ним у його бік.

– Чому – мені? Хіба сьогодні не буде концерту?

– Не буде, – розвела руками Анжела. – Купите диск і послухаєте. Правда, Бобрику?

Пан Сиві Скроні зітхнув, підвівся і, тримаючись прямо, рушив через зал у бік туалетів.

– Ясно, – почув я над вухом ремарку Люськи. – Носика пудрити[1] пішов.

Вона сказала це так, щоби відреагував у першу чергу я. Спрацювало: я повернув голову до неї, і колега випередила моє питання:

– Ага. Ти правильно все подумав. Ще той бобрик. Цілий бобер, я б сказала.

Я остаточно перестав розуміти, як себе тут треба поводити. Ситуацію врятувала Сонцева.

Вірніше, не молода жінка, яка сиділа поруч, а співачка в образі шансонетки з провінційного ресторану. Плазмова панель, розташована просто перед нами майже під самою стелею, раптом перестала транслювати кліпи без звуку. З екрана, як і з екранів ще трьох панелей, розміщених у залі, раптом зникло зображення, щоби за мить з'явитися. Тільки тепер це був найсвіжіший кліп Сонцевої.

Чесно кажучи, я не бачив жодного. Але в тому, що зараз усім присутнім показували найсвіжіший, сумнівів не було.

У кліпі використали найсмачніші кадри з фільму «Намисто таємниць», знятого за першою і єдиною книжкою, яку я поки що спромігся написати.

Ролі співачки в моїй історії спочатку не було. Просто для режисера Романа Барабаша це теж був перший фільм. До того ж він, як я прочитав у нашій-таки газеті, багато й успішно знімав кліпи. А Сонцева, кажуть, модна співачка і вже встигла попрацювати з Ромою. Ось так у ресторанчику, де, за сюжетом, квітнула наркоторгівля, і з'явився вставний номер із провінційною співачкою.

Я раніше не бачив цього. Як для задрипаного…

– Для задрипаного кабака надто гламурно, – озвучив хтось мої думки.

Перевівши погляд, я знову зустрівся очима з Анжелою.

– Подобається? – кивнула вона на екран.

– Не знаю, – знизав я плечима. – Наче нормально…

– Класно, – кивнула Сонцева. – Ромашка – кльовий, профі. Кліп піде в ротацію[2] десь за два тижні, ну, перед прем'єрою кіна. Задумка така, фішка…

– Добре, – я не знав, про що треба говорити.

– Добре, – погодилася Анжела. – Значить, ви драматург?

– Журналіст, – я ковтнув ще шампанського. – Просто знав якось більше, ніж можна було написати в газеті. Сів, написав детективчик. Історійка простенька, нічого особливого.

Події більш-менш реальні… Не знаю, як кіношники на мене вийшли…

– Це ж добре!

– Мабуть. Для мене все це взагалі нове… Я ось і про вас нічого не чув…

Анжела відкинула рукою біляве пасмо, в її погляді не лишилося нічого від ввічливості – її замінила непідробна цікавість.

– І музику ви не слухаєте?

– Сонечко, він у цьому плані дерев'яний! – вставила Люська.

– Може, вас це образить, але не слухаю. Естрадну, в усякому разі.

– Х-ха… Знаєте, мене ще ніхто не називав естрадою, – жодних натяків на образу в її голосі я не помітив.

– А як називали?

– Попсою в основному. До речі, давай на «ти». – Я кивнув, і відразу після цього пухкенькі губи Анжели Сонцевої опинилися впритул біля мого вуха: – Слухай, може, обережно втечемо звідси? Ти як?

2. Поцілунок у дзеркало

Вона не сказала – «підемо». І це справді була втеча.

Ми діяли, наче партизани-підпільники або радянські розвідники, що мусять відірватися від «хвоста», причепленого гестапівцями або цереушниками (потрібне – підкреслити, ха-ха!). Поки що я не розумів, для чого моїй новій знайомій ця гра, але прийняв її без жодних питань і застережень.

Значить, так треба. Значить, естрадні співачки саме так повинні себе поводити, коли товариство їм набридає.

Нічого складного в плані нашої втечі не було. Анжела була в цьому невеличкому закладі якщо не своєю в дошку, то, принаймні, завсідницею. Через те знала всі ходи й виходи. Їх тут було небагато: парадний, біля якого стоїть охоронець із фірмовим бейджиком, службовий – просто за барною стійкою, через кухню, і ще один – двері з тильного боку гардеробу, який я за шкільною звичкою іменував роздягальнею.

Через це слово я мав несподівані проблеми. Якось, ще до одруження, я деякий час зустрічався з молодою київською театралкою. Звісно, коли твоя подружка – фанатка театру, рано чи пізно ти мусиш піти з нею до театру. З тим, що в мене в шафі знайшовся не модний, але все ж таки костюм, і не виявилося жодної краватки, вона ще змирилася. Навіть погодилася, що той піджак нормально підходить до джинсів і храм, яким вона вважала театр, я жодним чином не оскверню. Та коли я назвав театральний гардероб «роздягальнею», губи її склалися в тонку лінію, всю першу дію вона вперто скидала мою руку зі свого обтягнутого строгою сукнею коліна, а по закінченні вистави сухо повідомила: «Я поїду додому. Зупини мені таксі».