Жизнеописание Петра Степановича К.

Прибув я до Махачкали десь біля 9 годин ранку. Було видно Каспійське море, на якому гайдалась поломана крига… Мене зустрів Володимир, npuвiв додому, а так як дома нікого не було, а Володимиру треба було на роботу, то я вирішив nimu в школу де працю Наталка. В дворі школи прямо на стінах будівлі зеленою фарбою були намальовані солдати в різних положеннях: «смирно!», «отдача чести», «равнение направо» і таке інше. Цих малюнків в зріст людини було так багато, що двір нагадував казарму.

Оксану я знайшов на четвертому поверсі. У неї було «вікно», і вона щось писала у вільному від занять класі. Ми сиділи і розмовляли з Оксаною. Я був щасливий, що вона не вигляділа хворобливою.

В неділю, в другій половинi дня зібрались родичі Володимира подивитись на мене. Прийшло душ 8 чоловіків і одна жінка. У більшості з цих чоловіків був респектабельний вигляд. Один «гоголь», повний, напівлисий, дуже охайно одягнений, нагадував Чичикова, він ма якесь відношення до міліції.Мене посадили біля Мухамеда, колишнього міністра, у цього була сива голова і мудре обличчя. Справа від мене був Курбан – найкращий лікар-гінеколог міста. Цей мені сподобався. Затаскані у нього джинси, сиві виски, віком років 45. Він мене запевнив, що коли Наталка «поспі», то вона попаде в його руки, і що з нею повинно бути все гаразд.

Напроти мене сидів Iсмаіл, сивий, в окулярах, невеличкий чоловік інтелігентного вигляду. Потім було ще два, років під 50, схожих на якихось завмагів. Одному з них Дадай (тобто мати) цілувала руки, коли він виходив з дому. Мабуть він ма велике значения для сім'ї Магомедових. В другому кінці стола було дво молодих. Один – директор школи в тюрмі, а другий – завуч в ПТУ.

За столом пили тільки російську гірку. Особливо старанно це робили вчителі тюрми i ПТУ.

Через деякий час хтось запитав мене, що я думаю про Сталіна. Я повинен був би подумати перш ніж відповісти. Але я бовкнув: «Я думаю, що це бандит». Всі затихли.

– А що ти думаш про те, що татар не пускають на батьківщину?

– Я думаю, це нахабство, їх треба повернути додому, – сказав я.

– Та вони ж убивці! – хтось выкрикнув (мабуть тюремщик). Але Мухамед запропонував залишити політику, я з ним погодився.

Їдучи уже в поїзді, я все думав, чому вони мені задали ці питания. Невже, думав, Сталін, цей ублюдок, їхній кумир? Так я і зараз не знаю, як вони дивляться на життя.