Жизнеописание Петра Степановича К.

Петр Степанович задумался. При всей его забывчивости, касавшейся недавних событий, давние он помнил хорошо, нередко до деталей, до отдельных звуков и запахов. Но только отдельные события – перебрать в памяти все пережитое у него не получалось, он быстро уставал, мысль отвлекалась на что-то другое. Сейчас вдруг в памяти всплыла та давно забытая, казалось, зимняя лунная ночь, когда он ехал на санях с вечеринки райсельхозсоюза и ощущал себя частью мироздания, и она вспомнилась в мельчайших подробностях, и звездным небом, и запахом овчины от полушубка, от бараньей полости, и лаем выбежавших его встречать собак, и какими-то необыкновенными ожиданиями, и чувством, что ты хозяин в этой жизни…

– Трудно выбрать, – сказал Петр Степанович. – Может, при НЭПе? Или то просто молодость была? Ведь самый лучший кусок жизни – это молодость. А вообще были разные куски… Я на свою жизнь не обижаюсь. Жаль только, что поумнел поздно. Но я все свои мысли успел записать, почитаете, когда умру…

XXXVI

Летом, в августе, оставив отца на попечение Лены, старший сын Петра Степановича с Лидой и сыном Никитой, как обычно, поехали на Волгу – рыбачить. Он никогда не расставался со своей «Спидолой», был в курсе всех новостей, сразу узнал и о московских событиях, а уже по дороге домой – об их благоприятном исходе.

В Харькове ничего не изменилось, отец был в добром здравии – насколько это было возможно в его возрасте и при его общем состоянии здоровья. Дома ждало письмо от среднего брата.

Здоров, брат!

Кілька днів тому одержав від тебе просторого листа, не відповідав, знаючи, що ви у відпустці. Але коли цей лист дійде до вас, ей, напевно, еже повернетеся.

Як почуваϵ себе батько? У вересні хочу, нарешті, приїхати побачитися.

Про життя і ціни не буду писати, бо всім відомо, що в цій справі діється.

Наталка з обома хлопцями півтора місяця назад поїхала в Махачкалу до батьків Володимира, а зараз живе з ними в аулі десь в горах. В своϵму листі вона написала про бідність гірської землі, про велич і багатство наших просторів, які вона оцінила тільки тепер. Про прикрість, що володаріцих просторів зовсім не шанують їх, тому що ці володарі не знають і в упор не бачатъ, звідки береться хліб і всяка благодать. Наталка ще описала, як гірські жінки від джерела носять воду в мідних глеках ϵмкістю 20–25 літрів по крутих стежках і на значну висоту.

Надіϵмося, що в вересні Наталка з хлопцями повернеться назад. Я вже починаю сумувати за ними. Моϵ життя проходить на роботі, де я спілкуюсь з невеличкою кількістю людей. Повернувшись додому після 17-ї години пораюсь біля кіз, кой-що роблю по господарству, але намагаюся знайти і час, щоб побути з онуками. Ціхлопці мені подобаються. Обоϵ дуже активні, темпераментні, дуже цікавляться всім навколо. Коли вони в іншій кімнаті, весь час чути вигуки захоплення, потім свари, плач, потім знову діло, гурчать губами машини, трактори, потім щось малюють і т. ін.

Нещодавно одержав листа від Велорія. Ось що він пише:[30]