Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Згаданий процес публічного засудження Оскара Вайлда разом із популяризацією роботи лікаря і науковця Макса Нордо «Дегенерація», де той відверто виступив проти декадентської течії в сучасній йому культурі, помітно погіршив становище багатьох письменників, що були представниками темного романтизму. Видавці неохоче бралися за химерні твори, причому навіть коли йшлося про відомих майстрів. Так, перевидання збірки поезій Едґара По у 1896 році відхилили одразу три впливові британські видавництва. Артур Мекен замовк, але тільки публічно. Впродовж останнього десятиріччя XIX століття він написав роман «Пагорб Мрій[2]», кілька новел (серед них відому «Білі Люди»), численні замальовки для подальшої творчості. У той самий період автор зав'язав близьку дружбу з Артуром Бейтом, зацікавився окультизмом, магією та вченням герметизму.

Але справжній темний період настав для письменника на межі сторіч. Хистке матеріальне становище змусило його повернутися до журналістики, хоча цього разу й пов'язаної з літературою. А 1899 року від раку помирає його кохана дружина, Емі. В Артура Мекена наче зламався всередині якийсь стержень. Він безцільно тинявся вулицями Лондона, немов загублений персонаж власних історій, і зміг вижити лише завдяки підтримці друзів. Наступного 1900 року письменник вступив до Ордену Золотої Зорі. Тоді ж він почав активно розробляти свою власну концепцію кельтського християнства, що відбилася у багатьох його подальших творах.

Після цього життя Мекена поволі налагодилося. Він одружився вдруге, почав видавати твори, написані під час вимушеного мовчання, розвинув власну містичну концепцію й навіть створив живу легенду. Мова йде про так званих Ангелів Монса, примарних лучників, які начебто явилися британській армії під час битви під Монсом і повели їх у переможний бій з німецькими військами. Легенда мала надзвичайну популярність серед солдатів та просувалася урядом, оскільки позитивно впливала на бойовий дух вояків. Її основою стало оповідання Артура Мекена «Лучники», в якому святий Георгій на чолі примарних лучників рятує британську армію.

Мекен ніколи не відмовлявся від своїх містичних поглядів, оскільки насправді вірив у засади магічної реальності. Алістер Кровлі, якого сам Артур зневажав через конфлікт першого з його другом, Артуром Бейтом, дуже високо оцінював роботи Мекена. Зокрема, він радив своїм учням його твори як «взірець магічно правдивої прози[3]». У пізні роки Мекен писав здебільшого есеї, закінчив автобіографічний тритомник, навіть вдався до дослідження таємниці зникнення Елізабет Кеннінґ. Слава поступово знаходила його ще за життя. Помер Артур Мекен у віці 84 років.

Серед усіх членів Ордена Золотої Зорі Артур Мекен став одним з найвизначніших магів свого часу. Він не вмів викликати драконів, насилати збаву, бачити майбутнє абощо — ця магія існує лише на сторінках його книжок. Але він оволодів магією набагато вищого рівня: магією творити історії. Як і Алістер Кровлі та Вільям Єйтс, Артур Мекен не вигадував окремих світів чи реальностей. Майже всі його «темні» твори резонують зі світоглядом автора й не суперечать одне одному. Легко уявити, як Гелена з «Великого бога Пана» читає щоденник з «Білих людей», поки десь поряд розгортаються події «Трьох самозванців». Художній світ Мекена — це на диво реалістична фантазія, і цей реалізм зумовлено передовсім вірою самого письменника.

Серед доробку автора є маловідома збірка зашифрованої кореспонденції та маніфестів «Будинок Прихованого світла». Написана у кращих традиціях езотеричної літератури герметизму, вона стала справжньою сповіддю Мекена-творця (там він, зокрема, розкриває ідею Світла поза Світлами) та є чи не єдиним безпосередньо окультним текстом письменника. З ним перегукується новела «Найпотаємніше світло», де містичні ідеї та концепції Мекена набувають практичного втілення (хоча й не надто явно). Очевидний зв'язок з «Дивним випадком доктора Джекілла і містера Гайда» легко пояснити: у дитинстві Артур Мекен зачитувався Стівенсоном.

«Осяйна піраміда», новела, що також увійшла до цього видання, наближує стиль Мекена до стилю іншого відомого британського письменника Артура Конан Дойла. Попри численні порівняння з Едґаром По у критиці, новела цілком британська за стилем і нагадує про «Пригоду танцівників» Конан Дойла: в обох історіях таємниця балансує між раціональним та ірраціональним, в обох випадках довколишній простір стає не тільки тлом для подій, але й важливою їх складовою. До речі, інший відомий майстер жахів, Роберт Говард, надихнувся цим твором для створення своєї новели «Діти ночі[4]».