Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Я народився у сім'ї бідного, але добре освіченого священника на заході Англії, і хоча це не найважливіша деталь моєї розповіді, я все ж хотів би у кількох словах розповісти вам про цього, як я вже сказав, ученого чоловіка, який так і не навчився мистецтву лицемірити перед людьми вищих чинів і ніколи не принижувався у жалюгідних пошуках слави. Його захоплення давніми церемоніями і химерними звичаями, а також добре серце, що палало незрівнянною та простою набожністю, заслужили любов його парафіян, проте ці якості не вивищували тодішнє духовенство, тож у свої шістдесят мій батько все так само був простим священником, що й останні тридцять років. Його доходів ледь вистачало на те, щоб підтримувати видимість гідного життя, яке належало провадити англіканському пасторові. А коли, кілька років тому, мій батько помер, я, його єдиний нащадок, із менш ніж сотнею фунтів у кишені, постав перед світом, зіткнувшись з проблемою виживання. Я знав, що не був створений для життя у селі, і, як то часто буває з молоддю, мене, мов магнітом, вабило до Лондона. Одного серпневого ранку, коли крапельки роси ще виблискували на траві високих зелених пагорбів, сусід підвіз мене до залізниці, і я попрощався із землею безкраїх вересових полів і таємничих зубчастих гір. Надворі була шоста ранку, коли ми під'їжджали до Лондона. Крізь прочинене вікно у вагон залітав дим, що висів над акгонським цегельним заводом, а від землі піднімався туман. Мене своєю одноманітністю нудні та однакові вулиці, що перетікали одна в одну, вразили, а гаряче повітря, здавалося, все більше й більше обпікало. Проїжджаючи повз похмурі занедбані будівлі, чиї брудні та занехаяні задні двори тісно межують зі станцією Паддінгтон, я відчув, як мене душить цей гнітючий подих Лондона. Я найняв екіпаж і поїхав геть з того вокзалу. Та що далі ми їхали, то більше я занепадав духом. У мене стискалося серце від вигляду сірих будівель із опущеними фіранками і майже безлюдних вулиць з поодинокими перехожими, які ледь пленталися. Я зупинився на ніч у невеличкому готелі на вулиці поблизу Стренда, де колись зупинявся мій батько під час кількох коротких візитів до міста. Повечерявши, я вийшов прогулятися Стрендом і Фліт-стріт, чиї шум та метушня не змогли мене розвіяти, адже мене гнітило усвідомлення того, що я зовсім нікого не знаю у цьому великому місті. Не хочу втомлювати вас подробицями мого життя за той рік, адже пригоди того, хто опускається на дно, не варті того, щоб про них згадувати. Мої гроші швидко закінчилися. Я зрозумів, що мушу гарно вбиратися, інакше жоден роботодавець навіть не погляне у мій бік, а також жити на пристойній вулиці, якщо хочу до себе належного ставлення. Я поміняв кілька робіт, для жодної з яких, як тепер розумію, не мав потрібних навичок та хисту. Пробував працювати секретарем, не маючи ані найменшого уявлення, яких умінь потребує ця робота, і, на свій превеликий жаль, зрозумів, що у комерційних колах нікому не цікаві загальні знання з літератури та препаскудний почерк. Якось, прочитавши найпопулярніший твір одного знаного сучасного письменника, я почав учащати до таверн на Фліт-стріт у надії зав'язати знайомства з письменниками та отримати рекомендації, бо вважав, що інакше кар'єру письменника не збудуєш. Я був розчарований. Раз чи двічі я таки наважився заговорити до джентльменів, що сиділи за столиком неподалік від мене, та мені досить ввічливо дали зрозуміти, що не годиться нав'язуватися. Фунт за фунтом танули мої мізерні заощадження. Я більше не міг дозволити собі гарно вбиратися, переїхав у скромне помешкання і став дуже невибагливим у харчуванні. Я виходив з дому о першій годині, повертався о другій, протягом цього проміжку часу не споживши нічого, крім шматочка бісквітного коржика. Дуже скоро, сидячи посеред сльоти та зимової негоди в Гайд-парку і жадібно поїдаючи кусень хліба, я зрозумів, що таке біда. Я усвідомив всю гіркоту бідності та приниження людини, що перетворилася на справжнього жебрака. Попри всі свої невдалі спроби, я не облишив пошуків заробітку. Я чигав оголошення в газетах, чіплявся за будь-яку можливість, навіть заглядав у вітрини канцелярських крамниць, та все марно. Якось одного вечора я сидів у громадській бібліотеці, де в одній із газет натрапив на оголошення, в якому було написано щось на кшталт: «Джентльмен шукає готову до подорожей людину з гарним літературним смаком та навичками секретаря і переписувача». Звісно ж, я розумів, що на це оголошення відгукнеться багато народу і що у мене надзвичайно мізерні шанси отримати цю посаду. Однак я все ж надіслав листа на вказану адресу містерові Сміту, що зупинився у великому готелі на Вест-Енді. Чесно зізнаюся, в мене аж серце закалатало, коли через кілька днів я отримав записку, де мене просили завітати до готелю «Космопол» і то якомога швидше. Не знаю, який у вас життєвий досвід, тож не можу сказати напевне, чи ви коли-небудь переживали такі миті. Відчуття легкої нудоти, серце шалено стугонить, я задихаюся і ледве можу вимовити слово — саме так я почувався по дорозі до «Космополу». Мені довелося двічі назвати своє прізвище, перш ніж консьєрж врешті розібрав моє белькотіння, а коли я підіймався сходами нагору, в мене спітніли долоні. Мене неабияк вразила зовнішність містера Сміта. На вигляд він був молодший за мене, з м'яким і дещо нерішучим поглядом. Він саме читав, коли я зайшов і відрекомендувався.