Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки

Одним з найбільших Гоголевих відкриттів, що викликало подивування сучасників, стала мова його творів. Знаний автор системного дослідження мови Гоголя І. Мандельштам спостеріг, що письменник іноді просто перекладав з української цілі фрагменти[10]. Генеративна парадигма Гоголевих творів, уформована на українських ментальних уявленнях, втілювалась у когнітивних моделях російської мови, що певною мірою була для нього іноземною (X, 150). Це породило своєрідний семантичний зрух усієї мовної системи. Російське слово прибрало іншу конотацію, вибухнувши оновленим змістом. Іншими словами, або в іншій системі лінгвістичних координат: українська «картина світу» була представлена в системі іншої мови, що й породило подібний ефект, — Гоголь став творцем оригінального ідіолекту російської мови. На цей ефект звертав увагу акад. Л.А. Булаховський, який відзначив привнесення Гоголем у російську мову нового відчуття природи, «афективних елементів», стилістичного багатоголосся, «відбірної емоційної лексики, словника пишно-красивого, розрахованого на те, щоб захоплювати, хвилювати високим устремлінням, потугою величного або страшного, підкорюючою силою прекрасного»[11]. Дещо раніше про це писав А. Бєлий, який вважав Гоголя попередником Маяковського і Хлєбнікова, українцем, «який не оволодів граматикою “москалів” і подумки перекладав на російську з рідного наріччя, що довели біографи, … який пише “послать по художнику” (замість “за”)»[12]. Мова Гоголя, нарівні зі сміхом, передає чи не найвиразніші риси самобутності письменника, відзначеного печаттю свого народу.

На початку 1835 р. виходить збірка «Миргород», що включала чотири повісті. Серед них — «Тарас Бульба», твір, що відіграв визначну роль у розвитку української національної свідомості. Як епопея козацької доби, «Тарас Бульба» втілив високі взірці героїзму, звитяги, великої мужності й самопожертви в ім’я слави козацької та своїх товаришів — оборонців християнської віри. Гоголь видобуває з минулого України той високий моральний капітал, яким щедро обдаровує Російську імперію, навіть не підозрюючи, який потужний фермент у формуванні української національної свідомості народжує його перо. Імперія щезла як анахронізм, а дарунок, попри все, продовжує захоплювати нові покоління українців.

Збірка формує цілісний образ Мир-Города, а кожна повість постає одним із сегментів його, відтворюючи грань буття, сповнену особливого пафосу та емоційної забарвленості. Це дало підстави говорити про «Миргород» як про цикл.

1835 року були надруковані «Арабески», куди ввійшли праці «Погляд на утворення Малоросії» та «Про малоросійські пісні». В них Гоголь з великим пієтетом говорить про українську минувшину, закарбовану і в українській народній пісні. Саме в них генетичні витоки творчого духу Гоголя — «одного з найславніших українців і одного з найдужчих постів всесвітніх» (М. Драгоманов).

Вершинним досягненням ранньої творчості Гоголя стала п’єса «Ревізор» (1836), в якій письменник уперше прибрав образ судді сучасного світу, сказавши про нього гіркі слова і застерігши — не більше й не менше — як Страшним судом. Ця тема, бодай латентно, присутня в п’єсі. У «Розв’язці “Ревізора”» (вперше надрукованій 1856 р.) вустами першого комічного актора Гоголь говорить: «Що не кажи, але страшний той ревізор, який жде нас біля дверей гробу. Ніби не знаєте, хто цей ревізор? Чого прикидатися? Ревізор цей — наша совість, що прокинулася і примусить нас враз і одразу подивитись широко відкритими очима на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не укриється, тому що за Іменним Вищим велінням він посланий і сповіститься про нього тоді, коли вже і кроку не можна буде зробити назад. Враз відкриється перед тобою, в тобі ж таке страховище, що від жаху здибиться волосся. Краще зробити ревізовку всьому, що тільки є в нас, на початку життя, а не в кінці його» (IV, 130‒131). Коментуючи ці слова, В. Воропаєв зазначає: «Тут йдеться про Страшний суд. І тепер стає зрозумілою завершальна сцена “Ревізора”. Вона є символічною картиною саме Страшного суду. Поява жандарма, що сповіщає про прибуття з Петербурга “по іменному велінню” ревізора вже справжнього, переводить апокаліптичну дію на героїв п’єси. Згадаємо ремарку Гоголя: “Вимовлені слова вражають як громом усіх. Звук подиву одностайно злітає з дамських вуст; вся група, раптом змінивши положення, залишається закам’янілою”»[13]. У «Ревізорі», власне, зроблена перша спроба художньої реалізації апостольського задуму, коли письменницький талант стає засобом здійснення вищого задуму, коли Гоголь починає декларувати своє право на особливе місце, особливу роль: своєрідного посередника між людьми і Господом. Він перебирає на себе незвичні для письменника апостольські функції.