Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

Із темою романтичного божевілля, в якому ірраціональне протиставлене пошлості натовпу, в поєднанні з топікою «любов — безумство» (адже гоголівський Поприщін марить нерозділеним коханням) у повісті пов’язані численні суто літературні й культурно-історичні алюзії: від божевілля несамовитого Роланда, любов якого відкинула Анжеліка (поема «Несамовитий Роланд» Аріосто), уявного божевілля Трістана (середньовічний роман «Трістан та Ізольда») до «Страждань юного Вертера» Гете і безумства Пігмаліона, закоханого в Галатею (з «Пігмаліона» Русо). Наразі головними літературними «попередниками» Поприщіна є, очевидно, безумець Дон Кіхот і принц Гамлет. Щодо останнього тут варто відзначити перегук численних повторів репліки Поприщіна «нічого, нічого мовчання» із фінальною реплікою Гамлета «а далі — тиша» (на гамлетівських мотивах «Записок божевільного» наголошувала О. Дилакторська в монографії «Фантастическое в Петербургских повестях Н.В. Гоголя» (Владивосток, 1986); про ґетевські алюзії писав М. Вайскопф (Вайскопф М. Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст. — М., 1993). Листування собак у «Записках божевільного» співвідноситься із «Життєвими поглядами кота Мурра» Гофмана і «Розмовами двох псів Сціпіо і Берганса» Сервантеса.

Українські переклади і видання

Запыски прычынного / Пер. Олены Пчилкы // Пчилка О. Переклады з Н. Гоголя. — К., 1881. — 68 с.

Записки божевільного / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1932. — Т. 4. Повісті.

Записки божевільного // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 277‒287.

Записки божевільного / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 2. — С. 165‒185.

Рим

Уперше надруковано за наполегливим проханням М. Погодіна в журналі «Москвитянин» (1842, № 3) із підзаголовком «Уривок» (в анонсі публікації обіцяна читачеві повість мала назву «Мадонна деі фіорі»). Первинний задум твору сягає роману «Аннунціата», роботу над яким Гоголь розпочав у 1838‒1839 рр. і окремі частини якого читав на початку лютого 1840 р. у Аксакових. У 1842 р. «Рим» було завершено і прочитано спочатку в будинку Аксакових, потім — на літературному вечорі князя Д.В. Толщина. С.Т. Аксаков у зв’язку з цим згадував: «Незважаючи на високі чесноти цієї п’єси, задовгої для читання на рауті <…>, читання майже заколисало половину глядачів; але коли наприкінці п’єси дійшло до комічних розмов італійських жінок між собою і з чоловіками, вся громада прокинулася і відчула захоплення, котре і залишилося надовго у вдячній пам’яті слухачів» (Гоголь в воспоминаниях современников. — М., 1952. — С. 151). Зміна назви твору з «Аннунціати» на «Мадонна деі фіорі» і, нарешті, на «Рим» свідчить не лише про те, що робота над уривком тривала весь час з 1838 по 1842 р., а й про те, що центр оповіді та мотивування тексту теж поступово змінювалися: з історії римлянки твір перетворювався на розповідь про Рим. Далебі, ідейна і образна багатозначність «Рима», високий художній і естетичний рівень «Уривка» дозволяє відомому історику літератури Василю Гіппіусу означити цю повість (разом із «Портретом») як естетичний маніфест Гоголя (Гиппиус В.В. Гоголь. — Л., 1924. — С. 115).

Повість «Рим» написана в руслі літературної традиції сучасних Гоголю «римських» творів, а саме: «Коринни» Ж. де Сталь, «Прогулянки по Риму» та «Рим, Неаполь, Флоренція» Стендаля, «Імпровізатор» Г.-Х. Андерсена, нарисів Бретано і Гофмана тощо. Сприйняття Рима Гоголем у багатьох аспектах зумовлено традицією сприйняття Вічного міста як «сховища шедеврів» історії та мистецтва. Побіжно: з такої точки зору, «Рим» є, очевидно, закінченим твором (незважаючи на підзаголовок «уривок», який стосується радше жанрової атрибуції тексту), певною художньо-ідейною цілісністю. Далебі, типологічною першоосновою «Рима» постає романтична новела про художника.