Знахідка у бібліотеці

— Ні, сер. Але з’ясуємо неодмінно — за номером двигуна. Там гадають, що це «міноан-чотирнадцять».

11

Йдучи через вітальню в готелі «Меджестік», сер Генрі Клітерінг навіть не глянув на людей, що були там. Його цілком заполонили думки. І все ж, як це іноді буває, щось мимоволі таки проникло в його свідомість, закарбувалось у ній і чекало свого часу.

Підіймаючись нагору, сер Генрі намагався збагнути, що примусило його товариша написати цю несподівану записку. Конвей Джефферсон був не з тих, хто розсилає термінові виклики. Певне, сталося щось надзвичайне, вирішив сер Генрі.

Джефферсон не став гаяти часу на церемонії:

— Радий, що ви прийшли… Едвардзе, приготуйте серу Генрі чогось випити. Сідайте, друже. Ви ще, мабуть, нічого не чули? В газетах нічого не було?

Сер Генрі похитав головою, його цікавість зростала.

— А що сталося?

— Сталося вбивство. Воно зачепило мене, а також ваших друзів — подружжя Бентрі.

— Артура й Доллі Бентрі?! — Клітерінг не йняв віри.

— Так. Труп, бачте, знайдено в їхньому домі. Конвей Джефферсон чітко й стисло переповів факти. Сер Генрі не перебивав. Обидва вміли схоплювати суть справи. Генрі славився цією рисою ще відтоді, як служив комісаром столичної поліції.

— Це справа незвичайна, — зробив висновок сер Генрі, коли Джефферсон закінчив розповідь. — Чому саме до Бентрі, як ви гадаєте?

— Саме це мене й непокоїть. Бачте, Генрі, тут, певно, відіграло роль те, що я з ними знайомий. Це єдине пояснення, яке я бачу. Як я зрозумів, ні він, ні вона дівчину зроду не бачили. Не вірити їм підстав немає. Хіба не могло статися, що її зґвалтували, потім підкинули тіло моїм друзям?

— Боюся, це пояснення притягнуте за вуха, — не погодився Клітерінг.

— Однак можливе, — наполягав Конвей.

— Так, але малоймовірне. Що ви хочете від мене?

— Я каліка, — гірко зітхнув Конвей Джефферсон. — Досі я намагався не думати про це, відмовлявся помічати… Але тепер цей факт уразив мене в саме серце. Я не маю змоги бувати там, де мені хочеться, розпитувати, копатися в речах… Я змушений сидіти тут і покірно дякувати за уривки інформації, які мені люб’язно надає поліція. До речі, ви знаєте начальника редфордшірської поліції Мелчетта?

— Так, я з ним колись зустрічався… — І раптом ніби щось прокинулось у свідомості сера Генрі. Оте обличчя й постать у вітальні. Струнка літня жінка, яку він бачив останнього разу в Мелчетта.

— Ви хочете, щоб я став таким собі детективом-любителем? — промовив сер Генрі. — Це не мій профіль!

— Але ж насправді ви не любитель, — заперечив Джефферсон.

— І вже не професіонал. Я на пенсії.

— Це полегшує справу.

— Ви маєте на увазі, якби я служив у Скотленд-Ярді, то не міг втрутитись? Цілком справедливо.

— А тепер, — сказав Джефферсон, — ваш досвід дає вам право зацікавитися цією справою, і будь-яка допомога з вашого боку знайде підтримку.

— Професійна етика це дозволяє. Згоден. Але що ви хочете від мене, Конвею? Щоб я знайшов того, хто вбив дівчину?

— Саме так.

— У вас є якісь міркування?

— Аніякісіньких.

— Ви, певне, не повірите, але внизу, у вестибюлі, сидить експерт у таких містичних справах. Людина куди сильніша в цьому за мене. Скоріше всього, вона тут уже щось пронюхала.

— Ви це про кого?

— У вестибюлі, за третьою колоною ліворуч, сидить літня жінка з . приємним байдужим обличчям старої дівки й розумом, що пізнав усю глибину зла, на яке здатна людина. І весь цей її досвід — із повсякденного життя. Жінку звати міс Марпл. Вона приїхала з містечка Сент-Мері-Мід — це за милю від Госсінггона. Міс Марпл приятелює з подружжям Бентрі, і якщо стався злочин, то вона — саме та людина, яка потрібна, Конвею.

Джефферсон насупив густі брови й утупився в сера Генрі.

— Жартуєте?

— Анітрішки. Щойно ви згадали про Мелчетта. Коли я бачився з ним востаннє, поліція саме розслідувала одну сільську трагедію: покінчила життя самогубством — утопилась — одна дівчина. Поліція мала підозру — і цілком слушно, — що то вбивство, а не самогубство, і навіть гадала, що знає ім’я вбивці. І ось до мене підходить украй схвильована міс Марпл. Вона, мовляв, вважає, що повісять не того, кого треба. Доказів у неї немає, але вона нібито напевно знає, хто це зробив. І простягає мені клаптик паперу з прізвищем на ньому. Ви знаєте, Джефферсон, вийшло по її!

Конвей Джефферсон ще дужче насупив брови й недовірливо гмикнув. Потім скептично зауважив:

— Що ж, жіноча інтуїція!

— А вона називає це не так. Спеціалізація — ось її визначення.

— І що це означає?

— Бачте, Конвею, ми в поліції теж до цього вдаємося. Сталося, скажімо, пограбування — і ми приблизно вже знаємо, хто це зробив. Тобто хто з-поміж відомих нам злочинців. Просто ми знаємо зломщиків, які працюють у такій манері. А міс Марші має цікавий, хоч іноді й банальний набір паралелей з сільського життя.

— Що ж вона може знати про дівчину, яка вихована в балагані і яка, мабуть, зроду не була в селі? — скептично запитав Джефферсон.

— Я думаю, — твердо відказав сер Генрі Клітерінг, — міс Марпл має свої міркування.

Очі в міс Марпл спалахнули, коли сер Генрі рушив до неї.