Знахідка у бібліотеці

— Так, так, друже, але подивіться на справу ось із якого боку: вам довелося б з біса сутужно… Сімейний чоловік — любить дружину й таке інше. Але тільки між нами: якщо ви були зв’язані з дівчиною, то краще признатися відразу. Бажання приховати це цілком природне, я б і сам так діяв: Але марні надії. Йдеться про вбивство. Факти випливуть на поверхню. Чорт забирай, я зовсім не хочу сказати, нібито ви її задушили. Ви на таке не здатні, я знаю! Але ж дівчина прийшла у ваш дім! Хай так: вона вдерлася сюди й чекала вас, а якийсь тип вислідив її і задушив. Цілком можливо. Ви розумієте, до чого я веду?

— Я. зроду не бачив цієї дівчини! Не такий я чоловік!

— Тоді все гаразд. Ви ж бачите, я вас не звинувачую. Ви людина світська. І коли вже так заявляєте, то питання ставиться інакше: що вона тут робила? Дівчина не тутешня, факт.

— Це якийсь кошмарний сон! — вигукнув розгніваний господар.

— Питання, друже, полягає ось у чому: що вона робила у вашій бібліотеці?

— Звідки мені знати? Я її сюди не запрошував!

— Так, звичайно, але дівчина прийшла саме сюди. Схоже, вона хотіла зустрітися з вами. Ви не одержували якихось дивних листів або чогось такого?

— Нічого я не одержував.

— А що ви робили вчора ввечері? — делікатно поцікавився полковник Мелчетт.

— їздив до Мач-Бенхема на засідання місцевого відділення консервативної партії. На дев’яту вечора.

— А коли повернулися додому?

— З Мач-Беихема я виїхав одразу по десятій. Дорогою мав клопіт з колесом — довелося заміняти. Вдома був за чверть до дванадцятої.

— В бібліотеку не заходили?

— Ні.

— Шкода.

— Я був стомлений. Одразу пішов спати.

— Хтось чекав на вас?

— Ні. Я завжди .беру з собою ключа. Лоррімер лягає спати об одинадцятій — це якщо я не даю йому ніяких вказівок.

— Хто замикає бібліотеку?

— Лоррімер. В цю пору року десь о пів на восьму вечора.

— А ввечері він туди не заходить?

— Без мене ні. Тацю з віскі й склянками він залишає у вітальні. — Зрозуміло. А ваша дружина?

— Вона міцно спала, коли я повернувся. Може, звечора вона й сиділа в бібліотеці чи у вітальні. Я її не питав.

— Гаразд, скоро ми знатимемо всі деталі. Як ви гадаєте, чи може бути причетний до цього хтось із слуг?

— Я в це не вірю, — похитав головою полковник Бентрі. — Вони дуже порядні і працюють у нас уже багато років.

— Це правда, не схоже, щоб хтось із них був до цього причетний, — погодився Мелчетт. — Судячи з усього, дівчина приїхала з міста — мабуть, з якимось молодиком. І все-таки чому вони надумали проникнути в цей будинок?..

Бентрі перебив його:

— З Лондона. Це найшвидше. Бо в нас тут нічого такого немає… Хіба…

— Що ви маєте на увазі?

— Слово честі! — вигукнув полковник Бентрі. — Безіл Блейк!

— Хто він такий? .

— Один молодик, зв’язаний з кіно. Противнющий юний виродок. Моя- дружина завжди його захищає — вона вчилася в школі з його матір’ю. Але з-поміж - усього зшсутого непотребу отих жовторотих нахаб… Найбільше наривається, щоб йому дали духу. У нього отой модерний котедж на Леншем-роуд. Влаштовує там «ечірки — завжди галас, крики, на вихідні приводить дівчаток.

— Дівчаток?

— Атож. Була там одна минулого тижня — з отих яскравих блондинок. — У полковника враз відвисла щелепа.

— Яскрава блондинка, кажете? — замислено промовив Мелчетт.

— Так. Стривайте, Мелчетт, ви гадаєте…

— Це ниточка, — жваво заговорив начальник поліції. — Здається, така сама дівчина була у Сент-Мері-Міді. Мабуть, зараз я поїду й побалакаю з отим юним Брейдом… Блейком… Як, ви сказали, його прізвище?

— Блейк. Безіл Блейк.

— Як ви гадаєте, він зараз удома? — спитав Мелчетт.

— Дайте подумати… Який сьогодні день? Субота? Інколи він приїздить сюди в суботу вранці.

— Що. ж, побачимо, чи є він там, — похмуро промовив Мелчетг.

Котедж Безіла Блейка мав усередині всі вигоди, але зовні являв собою жахливий, наполовину дерев’яний будинок у псевдотюдорівському стилі. Для його архітектора, Вільяма Букера, і поштових властей це був своєрідний Четсворт. Безіл Блейк і його друзі називали котедж «Уламки історії», а мешканці Сент-Мері-Міду — «Новим будинком містера Букера». Котедж стояв за чверть милі від містечка на новій ділянці, придбаній заповзятливим містером Букером, якраз за пансіонатом «Голубий вепр», і виходив фасадом на справжню сільську стежку. Госсінгтон-хол був на цій самій дорозі, але на милю далі.

Новина про те, що «Новий будинок містера Букера» купив знаменитий кіноактор, викликала в містечку неабиякий інтерес. Появу легендарної особи люди чекали нетерпляче, й ім’я, Безіла Блейка, слід сказати, не сходило з уст. Невдовзі, однак, з’ясувалося, що ніякий він не знаменитий і навіть не кіноактор. Безіл Блейк був дуже молодий і значився чи не п’ятнадцятим у списку тих, кому належало розставляти декорації у Ленвіллі, головній кіностудії компанії «Брітіш Нью Ера Філмз». Дівчата втратили до нього інтерес, а найза-пекліші в містечку старі дівки засуджували поведінку Безіла. Тільки власник «Голубого вепра» не переставав цікавитися Блейком та його друзями — адже відколи хлопець тут поселився, прибутки пансіонату зросли.