Знову й знову

Й опинився в тунелі. В якомусь бісовому тунелі. Ну от хто б міг подумати, що той старий заяложений штамп — таки правда? Темний тунель, світло попереду… і так, неодмінно, в кінці того тунелю стоїть хтось, осяяний тим світлом.

Кессі, ясна річ. Там чекала на нього Кессі з дітьми.

У світлі в кінці тунелю.

Чи здивувався він? Про щось таке самісіньке розповідали в ранкових телешоу люди, які побували на порозі смерті.

Кессі щось йому казала. Він хотів крикнути у відповідь, що кинув курити. Та Кессі чомусь говорила з ірландським акцентом. Говорила голосом Бернадет. Чого б ото? І що це вона каже?

Мітте.

Чого б ото Кессі говорити про Мітте? Та ще й голосом Бернадет?

— Мітте! — мовила Бернадет. — Мітте! Ти хоч маєш уявлення, скільки в Мітте успішних фірм, які здають в оренду житло?

Стентон розплющив очі й раптом відчув, як проясніло у нього в голові: від цього відчуття він уже й відвик. Кілька разів моргнув, щоб розігнати туман і зосередити погляд на милому обличчі, яке мріло зовсім поруч. Злегка веснянкуватий ніс, злегка нерівні зуби. Вона знову до нього говорила.

— Я побувала у чотирнадцяти, доки знайшла твою, і перш ніж там зволили перевірити список мешканців, мусила кліпати віями й удавати бідолашне, безпорадне ірландське дівчатко — як і в усіх попередніх. Але врешті я таки у твоє помешкання потрапила і відтоді одну по одній устромляю тобі в живіт ті кумедні штучки. Довелося сказати, що ми заручені, і мені дозволили сидіти біля тебе. Та й підмазую кому треба, звісно, гроші завжди відчиняють двері…

Відчувати, що більше не мариш, було дуже дивно.

— Давно? — прошепотів він.

Бернадет як сиділа, так і підстрибнула на місці від несподіванки.

— Боже мій, це ти, Г’ю?! — вигукнула вона. — Ти повернувся у країну живих?

— Давно, Берні?

— Відколи ти послав мене по ті чудодійні ліки? Чотири дні.

Його знову віднесло у сонну далечінь, та цього разу вже ненадовго, і коли він знову розплющив очі, то відчув, що самі по собі вони більше не заплющаться. Бернадет урятувала йому життя.

Доки Стентон зміцнів настільки, що міг уже залишити шпиталь, минув ще тиждень, і весь цей час Бернадет сиділа біля нього щодня від ранку й до самого вечора, коли мусила йти. Звісно, тепер її розпирало від цікавості ще сильніше, ніж перше.

— Г’ю… а що було в тих кумедних голках? — уже вкотре пошепки запитувала вона. — Лікарі направду приголомшені, бо ж не сумнівалися, що зараження крові тебе прикінчить. Я їм нічого не сказала, але втикати ті штучки в тебе, тільки-но вони відвернуться, було збіса непросто. Думаю, ти заборгував мені принаймні пояснення.

— Це такі новітні ліки, Берні, — відповів він. — Їх щойно починають застосовувати. Називаються «антибіотики».

Нічого більше сказати Стентон не міг, та вони мали про що розмовляти й без цього.

Ситуація в Німеччині погіршувалася з дня на день. Доки Стентон, набираючись сил, сидів у ліжку і сьорбав юшку, Бернадет переповідала йому останні новини про країну, яка геть пустилася берега.

— Наступного ранку після вбивства кайзера запровадили воєнний стан, — пояснювала вона, — на додачу — ще й місяць офіційної жалоби, тож насправді мені було неймовірно важко навіть в’їхати у Німеччину. Кордони тепер великою мірою під замком, особливо для німців, які намагаються виїхати, ну, й були тисячі, фактично — десятки тисяч арештів. Це просто жах, що тут коїться. Влада, по суті, скористалася цим убивством, щоб знищити політичну опозицію. Усім тепер заправляють військові, які вважають, що завдяки цьому отримали право поквитатися абсолютно з усіма, хто їм не до вподоби, а це і є практично всі, крім них самих. СДПН заборонили, всі профспілки розгромили і розігнали. Силу-силенну людей хапають і відправляють бозна-куди, у якісь тюремні табори, здається. Військо і поліція — всюди, на кожному кроці, місто нагадує озброєну до зубів фортецю. Ще з усім цим чомусь пов’язують євреїв. Газети переконані, що соціалізм — ідея насамперед єврейська. Чому — гадки не маю, мені це в голові не вкладається. Так чи інак, євреям цими днями зовсім не солодко.

— Їх переслідують офіційно, за наказом влади? — запитав Стентон.

— Не те щоб офіційно, переважно це діло рук юрби, але я б не сказала, що поліція аж так намагається цьому завадити. Бідолашні старі євреї знай присягаються у невмирущій відданості короні й намагаються виглядати ще більшими консерваторами, ніж військові, проте пуття з того небагато. Чесно кажучи, я завжди вважала погроми російською проблемою. Не думала, що таке може відбуватися в цивілізованій країні. До речі, про Росію: їхній цар, схоже, теж остаточно збожеволів. Він оголосив тримісячну жалобу за «любим кузеном Віллі». Розігнав Думу, більшість депутатів заарештував, деяких узагалі стратив, а тепер країною носяться козаки і тнуть шаблями кожного єврея та демократа, який трапить під руку. Тож добра половина Європи, від царя Миколи до кайзера Віллі III, опинилася нині під владою одержимих кровожерливих психопатів.

— Роза Люксембург це передбачала, — сказав Стентон.

— Що ж, мала рацію.