Знову й знову

Тоді Стентон узяв ключі і відімкнув більший із двох своїх ранців. Усередині виявилося кілька дивних на вигляд гвинтівок та пістолетів, а ще — розібрана на три частини і все ж таки цілком упізнавана снайперська гвинтівка з оптичним прицілом.

Бернадет довго не зводила з неї погляду і мовчала, а потім прошепотіла, простягаючи руки до Стентона:

— Г’ю, я тобі вірю. Дякую. Дякую, що все мені розповів. Розповів, бо кохаєш мене, а я вислухала, бо кохаю тебе. Тепер я знаю. Тепер нас двоє, Г’ю. Двоє людей на світі, які знають тебе по-справжньому.

Стентон підійшов до неї, вони обнялися і знову лягли у ліжко.

— То ми будемо разом? — запитав він. — Ти допоможеш мені розпочати спочатку? Розділиш зі мною своє життя? Допоможеш вибудувати життя для мене?

— Так, — шепнула вона. — Завтра й почнемо.

— У мене залишилася ще одна, остання справа, — мовив Стентон. — Останній обов’язок перед орденом Хроноса. Я надумав повернутися у Стамбул, туди, де я опинився, прибувши у це століття, і залишити листа. Листа з описом історії, якій я запобіг. Великої війни, яку зупинив. Бо ж цілком можливо, що через сто одинадцять років у той стамбульський погріб відправлять іншого мандрівника у часі із завданням виправити історію вже цього століття. Хтозна, ану ж у цій часовій петлі в 2025-му той погріб далі стоятиме замкнений, і він, той мандрівник, знайде мого листа з пересторогою: усе може бути значно, значно гірше. І з проханням подумати двічі, перш ніж буде запізно. Шанс, звісно, примарний, але тоді все у моєму житті примарне… не кажучи вже про знайомство з тобою.

— Шшш, — цитьнула Бернадет, — шшш, годі вже. Ти розповів усе. Тепер час поспати.

Який же у неї мелодійний голос. Отак слухав би та слухав.

Очі в нього заплющилися.

З плечей йому звалився неймовірний тягар. Він притулився щокою до її оголених грудей і слухав, як б’ється у неї серце. Все — кінець його самотності.

Так, у обіймах Бернадет, Стентон і задрімав.

Він то поринав у сон, то виринав на поверхню, а коли був прокинувся, вона притисла його до себе, поцілувала і вклала йому в губи свою цигарку; він лише усміхнувся і заснув знов. Заснув у мирі і спокої — вперше з дня катастрофи у Примроуз-Гілл, яка відібрала життя не тільки у його дружини й дітей, але й, таке враження, у нього самого.

Спав міцно і глибоко.

А коли прокинувся, надворі вже світало, і крізь відчинене вікно до кімнати лилося бліде світло нового дня.

Він трохи змерз.

І був сам.

Бернадет у ліжку не було.

38

Не було її і в кімнаті.

У Стентона боліла голова. Він зиркнув на пляшку, що стояла на столику біля узголів’я. Була порожня. Вони випили все, до дна. Ні, не так. Він випив усе. Онде по той бік ліжка — склянка Бернадет, склянка, яку він наповнив, коли почав розповідати свою історію, а вона, очевидно, ледь пригубила.

Вмить Стентон був уже на ногах.

Він розповів. Розповів геть усе.

А вона сказала, що йому вірить.

І справді — вірить. Частково. У дуже маленьку частину його історії.

Ту, де йдеться про вбивство кайзера.

У все інше Бернадет, звісно, не повірила. Чи ж він збожеволів? Ну як, як могла вона в таке повірити? А він сам повірив би? Адже сумнівався навіть тоді, коли у правдивості цього задуму його переконувала вся сивочола професура Кембриджського університету. На її місці він не повірив би у щось таке ніколи в житті. І ніхто не повірив би. Повірити в це просто неможливо.

Стентон уже вдягався. А водночас нишпорив очима по кімнаті. Що взяти з собою? Що найважливіше? Схоже, все найважливіше і так уже в ранцях. На якусь мить йому здалося, ніби на столі залишилося його портмоне, але виявилося, що то гаманець Бернадет. Вона полюбляла чоловічі аксесуари; це була, так би мовити, частина її політичного образу.

Він глянув на свої ранці. Стояли у тому ж місці, що й напередодні ввечері. Отже, Бернадет їх не торкалася. Якби ж то він показав їй свій комп’ютер… Фотографії, історичний архів. Цікаво, тоді вона повірила б?

У те, що він — мандрівник у часі?

Ні, подумала б, мабуть, що перед нею якийсь чародій, ілюзіоніст, що він підсипав їй дурману або її загіпнотизував.

Але в те, що він — із майбутнього, що ціле інше, альтернативне двадцяте століття, у якому вона сама жила й померла, вже збігло й закінчилося, — ні, таки не повірила б.

Стентон визирнув у вікно. Надворі допіру розвиднювалося, і вулиця внизу була безлюдна. Вгорі тягнувся вздовж усього кварталу плаский дах. Поруч із вікном бігла вниз досить міцна на око ринва, якою в разі нагальної потреби можна скористатися, щоб вибратися нагору.

Він одягнув коротку шкіряну куртку, яку купив першого по приїзді до Берліна дня, і заховав по кишенях документи на інші імена, якими забезпечили його хроносити. Одне посвідчення було німецьке, інше — австрійське. У разі неминучої — щодо цього не мав уже жодних сумнівів — утечі ідентичність Г’ю Стентона більше йому не знадобиться.