Знову й знову

Він шарпнув головою якраз вчасно. Перо роздерло мочку вуха і, врізавшись у череп, зламалося. Жінка, схоже, вклала у той кидок усю свою силу, бо тепер, витягнувшись усім тілом, просто звалилася плиском на нього. Легке крісло подалося, перевернулося, і вони опинилися на килимі.

Тепер уже Стентон отримав шанс використати свою перевагу у вазі. Він перекрутився на неї і навіть у такий момент діяв достатньо холоднокровно, щоб не завдати шкоди її пораненій руці. Хотів, щоб вона одужала, а тоді вже, можливо, йому пощастить переконати її не намагатися більше його прикінчити.

Тож Стентон опинився згори і негайно цим скористався, притиснувши жінку до підлоги.

— Припини! — гаркнув він англійською, яку чув раніше від неї. — Я тобі не ворог. Я тебе врятував.

— Ти в мене стріляв! — відгиркнулася вона. Голос її Стентон почув уперше після того, як у шпиталі їй примарилося, начебто він хоче її зґвалтувати. Шотландський акцент, направду?

— Це ти в мене стріляла! — мимохіть запротестував він.

— Бо ти, ідіот, збирався вгробити того довбаного кайзера!

— За планом хроноситів, — прохрипів Стентон, намагаючись утримати її на підлозі. — Я з ордену Хроноса. Я знаю, хто ти така, знаю про хроноситів. Я свій.

На його немале здивування, жінка всміхнулася — перестала вириватися і справді всміхнулася.

От лише зовсім не радісна то була посмішка: гірка, холодна й скидалася радше на звіриний вищир.

— Та знаю я, придурку, — сказала вона. — Знаю, що ти від хроноситів.

— Знаєш?

Стентон був такий вражений, що на мить послабив хватку. На щастя, вона цим не скористалася: або не помітила, або свідомо ухвалила таке рішення.

— Звідки ти знаєш? — запитав він.

— Ми прочитали твого листа.

От цього Стентон не сподівався аж ніяк. Насправді в усій тій метушні, яка розпочалася, коли він дізнався про прибуття ще одного мандрівника з майбутнього і вирішив установити з ним контакт, той лист геть вилетів йому з голови. Зрештою, шанси на те, що його послання потрапить-таки до адресатів, були абсолютно мінімальні. Розпачливий кидок гральних костей, кивок у бік історії.

— Боже мій, то він там так і лежав?

— Авжеж, лежав. Ми знайшли його тієї ночі, коли спустилися у погріб. Коли я вирушила у минуле.

Тепер уже розслабилася вона. Схоже, битися й далі наміру вже не мала.

— То… ми можемо поговорити? — запитав Стентон. — Зараз я тебе відпущу, ти ляжеш у ліжко, я подивлюся, чи ти не завдала собі ніякої шкоди, коли намагалася мене прикінчити, а тоді замовлю чаю і ми собі поговоримо, гаразд?

Жінка на мить задумалася, потім кивнула.

Він обережно відпустив її і підвівся, а тоді подав їй руку. Добре бачив, що діялося тієї миті у неї в голові. Кожне слово, кожен жест вона сприймала як загрозу. Та була ще зовсім слабка, а остання сутичка добряче її виснажила.

Тож руку його взяла, а піднявшись на ноги, сіла на ліжко і сказала:

— Ну, говори.

Поговорити їм справді було про що. Розпочати Стентон вирішив із останнього приголомшливого відкриття.

— То ти справді прочитала мого листа? Він так і лежав там? Через сто одинадцять років?

— Так, лежав. У тому часі, з якого я прибула, Стамбул уже майже століття був мертвим містом.

— Мертвим?

— Він спорожнів під час великого голоду 1930-х. Як і всі міста Східної Європи й Малої Азії: Прага, Варшава, Будапешт, Сараєво, Загреб, Стамбул. Партія не могла їх прогодувати, а тому вивезла містян на село, щоб вони там воювали з селянами за їжу. Тоді вимерли десятки мільйонів; власне, у цьому й полягав задум. Ті, хто вижив, спробували пробитися назад, і тоді Партія відповіла хімічною зброєю. Усі землі на південь від Дунаю отруїли. Коли ми з деканом увійшли в Ньютонів погріб, там навколо уже років вісімдесят не було ні душі. Погріб і далі стояв під замком.

У Стентона від почутого пішла обертом голова. Війна зі застосуванням хімічної зброї? Масовий голод? Міста, мертві цілими десятиліттями? Що ж то за світ такий, з якого прибула ця жінка?

Треба, мабуть, правильно фокусувати свої запитання. Спочатку — найсуттєвіше. Перше правило польових досліджень: насамперед розібратися з тим, що потребує нагальної відповіді.

— Чому ти далі намагаєшся мене вбити? — спитав він. — Я ж тобі допомагаю, хіба не видно?

— Моя місія полягає у тому, щоб тебе вбити, — відповіла жінка.

— Так, але ти зазнала невдачі. Ти мала вбити мене до того, як я вб’ю кайзера. А тепер навіщо мене вбивати?

Вона глянула на нього, і зненацька очі її знову спалахнули несамовитим вогнем.

— Бо ти, довбню чортів, знищив моє століття! — А тоді підхопилася й задерла аж до підборіддя свою нічну сорочку, відкривши понівечене жахливими тортурами тіло. — Ось що ти зі мною зробив. Зі мною і з мільйонами, мільйонами інших. Із мільярдами. Ти вбив моїх дітей!

І раптом її знову пойняв гнів. Поділ сорочки опустився, та Стентон устиг побачити, як напружилися м’язи у неї на животі. Жінка пригнулась, готуючись іще раз кинутися на нього.