Знову й знову

Нести ранець дівчинці було таки непросто, хоч насправді той був легший, аніж здавався на позір, виготовлений з синтетичної водонепроникної тканини, замаскованої під стару шкіру та брезент. Стентон узяв його і відвернувся. Говорити до дівчинки, ба навіть трохи довше на неї дивитися він не міг. Бо хоч шкіра у неї була оливкового відтінку, очі — темні, а волосся — чорне й лискуче, надто вже вона нагадувала йому Тессу.

Зійшовши з мосту, Стентон залишив позаду широку сучасну магістраль і пірнув у хаотичну плутанину прадавніх вулиць та провулків з південного боку Золотого Рогу.

Попри збентеження, викликане подіями останньої години, встояти перед чарами становища, в якому він опинився, було годі. Адже навколо розлігся старий Стамбул, казкове місто на пагорбі. Древня душа Туреччини. Брама до орієнтального світу, де Схід стрічався з Заходом, де двадцять шість століть у кожному несамовитому зойку і нашептаному підступі бився пульс історії. Де споконвіку звучала чарівлива музика, дзвеніли мечі й ревіли гармати, а поети снували свої оповіді про любов та смерть. Приходили і відходили армії. Спочатку християнські, потім мусульманські, і такі, і сякі, а Стамбул знай стояв собі і стояв. Церква поступалася місцем мечеті, мечеть — церкві, а та — знову мечеті. А мешканці Стамбула попри все це знай клопоталися собі своїми справами — точнісінько так само, як і сьогодні. Й ані сном, ані духом не відали, що до міста прибув найхимерніший мандрівник за всю його довгу історію.

Стентон пройнявся романтичним настроєм цього моменту. Він пробирався повз купи смердючого сміття і шпортався на нерівних каменях, якими вулиці тут замостили ще за тих часів, коли імперією правив султан Сулейман Пишний. Обходив зграї собак, які шкірили зуби і скавуліли, нишпорячи в пошуках їжі поміж невеличкими ятками з хлібом та фруктами, що стояли уздовж вузеньких вуличок. Майже відразу він опинився у справдешньому лабіринті, помережаному розмаїтими провулками та проходами. Темні, затінені сходи зникали у тісних щілинах між буцімто врослими у землю будинками, вели то вгору — до напівприхованих у стіні дверей, то вниз — до затхлих, вогких підвалів. А часом, достоту чарівним чином, — до духмяних, розташованих нижче за рівень вулиці садків. З яким задоволенням зазирнула б у якийсь із них Кессі!

І тут зненацька Стентон збагнув, що не може згадати її обличчя.

Він завмер мов укопаний просто посеред провулка, за що його негайно вилаяв суворий на вигляд бородатий чоловік у куфії, який палкою гнав перед собою двох кістлявих, навдивовижу голосистих кіз. Стентон його, однак, наче й не помітив і далі стояв ніби громом прибитий, намагаючись воскресити в пам’яті найкоштовніші свої спогади.

Його охопила паніка, і він це усвідомлював. Раптовий страх, що образ Кессі розтане, наче постать на фото у фільмі про мандри крізь час. Стентон намагався подолати замішання, розпачливо прагнучи пригадати її обличчя, та цим тільки все погіршував. Так буває, коли силкуєшся згадати певне слово, але власне тими зусиллями лише його відганяєш. Треба уявити її в якійсь знайомій ситуації. Ось! Так, це воно. Пікнік на Прімроуз-Гілл, із зовсім крихітними ще дітьми. Вона всміхається в об’єктив камери на його телефоні.

Бум!

— Çekil yolumdan! Геть з дороги!

У провулку панував жвавий рух, і в Стентона, явно кудись поспішаючи, врізався ще один перехожий — кремезний чолов’яга в яскраво-блакитному тюрбані, розвіяній від швидкої ходи білій туніці і широких, на око геть-чисто піжамних штанях. З двома пістолями і ножем за поясом. Стентон пробурмотів щось на знак вибачення і нарешті зрушив з місця.

Поворот, ще один. Темний прохід, тоді — вибух світла і дзюркітливий фонтан на обнесеній стінами площі. У ніздрі б’є запах кінського гною, потім — витончених парфумів. А також тютюну, гашишу, помаранч, смаженого м’яса, трояндової води і собачої сечі. Собак навколо — безліч.

Раптом у вуха йому вдарили крики, якийсь грюкіт і скрегіт металу об камінь.

Відстрибнув Стентон убік якраз вчасно, щоб не потрапити під копита змиленого, запряженого у візок коня, який промчав униз вулицею повз нього. Стамбул називали «містом на пагорбі» недарма: нахил деяких доріг тут був такий, що вони вели немовби прямо у прірву. Форкаючи піною, конисько щосили намагався стримувати важко навантажений візок: теоретично мав би його тягнути, а практично ризикував сторчголов скотитися разом із ним стрімким схилом. Візник смикнув за віжки і вилаяв Стентона. Feringi, явного чужинця у норфолкській куртці і бриджах із «чортової шкіри», тут абсолютно недоречного і невчасного, він розпізнав із першого погляду.

Стентон нараз відчув себе геть беззахисним. З глибини темних заґратованих ніш у стінах на нього витріщалися не одні очі. Кидали погляди з-під нікабів жінки. Мимо, випнувши груди і дивлячись лише поперед себе, прокрокував молодий солдат, але й той примудрився крадькома зиркнути на чужинця-іноземця. Всі ці очі, здавалося Стентонові, бачать його наскрізь і знають його таємницю.