Багато часу на це не пішло. Район міських корабелень не був більше тією вбогою і доволі занедбаною місциною, куди вони з МакКласкі приїхали якусь годину тому.
Уже на сусідній вулиці Стентон побачив візника, з яким саме розраховувався попередній клієнт, і повів професорку МакКласкі до нього. Та похитувалась і ледь переставляла ноги, а його раптом пронизала думка про те, що її одяг, який іще ту ж таки годину тому здавався глибоко консервативним убранням старомодної матрони, тут мав вигляд, м’яко кажучи, не надто пристойний, бо ж спідниця ледь прикривала коліна.
— Пера! — крикнув він візникові, заштовхуючи МакКласкі всередину, щойно звільнилося місце. — Готель «Пера-палац», Ґранд-Рю-де-Пера.
Турецькою Стентон майже не володів, але напередодні постарався бодай з’ясувати, як вимовляти деякі назви.
Зрештою, куди їхати, візник знав. У Константинополі було не так багато готелів, які обслуговували
Стентон відкинувся на спинку жорсткого, оббитого шкірою сидіння і спробував оцінити ситуацію. Не загальну картину, цей-от приголомшливий факт: ось вони сидять у двоколісному кінному екіпажі і їдуть Константинополем 1914-го року. Думка настільки вражаюча і сутнісно химерна, що надто зосереджуватися на ній не варто, бо від неї і до божевілля — один крок.
Як і від належного усвідомлення того, що втратив він особисто. Ця втрата теж зависла над його крихким емоційним захистом, наче молоток над яйцем. Адже якщо історія справді перезавантажилася і попередня часова петля розпочалася спочатку, то ні Кессі, ні Тесси, ні Білла ніколи не існувало. Та й не існуватиме ніколи, бо ж уся покладена на нього місія власне й мала на меті цілковито змінити перебіг життя прийдешніх поколінь. Думати про це було нестерпно. Краще такі-от сокровенні думки просто ігнорувати, зосереджуючись натомість на конкретній хвилині — щораз іншій у міру того, як ті хвилини змінюватимуть одна одну.
Цього правила він незмінно додержувався, готуючи випуски «Граніта супроти граніту», у ті щасливі дні, коли заради адреналіну і відеороликів для свого вебпроєкту не раз і не два весело ставив себе у становище, де справді ризикував життям. Ніколи не дивися на цілу картину, бо тоді здасися та й по всьому. Коли висиш над прірвою, то перейматися тим, що та прірва — в пустелі, за п’ять днів ходу до найближчої водойми, немає сенсу. Спершу з прірви виберися, про воду потурбуєшся потім.
Район міських корабелень залишився позаду, і фіакр заторохкотів Галатським мостом, а потім — вулицями Пери, здебільшого тихими й безлюдними, адже було вже за північ. Стентонові мигнула думка, що вони з МакКласкі їдуть назад точнісінько тим самим маршрутом, яким вирушили з готелю всього якихось кілька годин тому. Той самий маршрут, от лише у 1914-му.
Ця думка вкотре вже зависла приголомшливим тягарем над головою, і він — так само вкотре вже — змусив себе зосередитися на поточному моменті.
А тоді спробував оцінити стан МакКласкі, яка важко обм’якла поруч. Професорка знову знепритомніла; на шкіряній оббивці сидіння, на яке вона спиралася головою, темніла кров. Та дівчина-туркеня на вечірці врізала їй таки добряче. Розбити на друзки пляшку з-під шампанського не так і легко, тут потрібна чимала сила.
Треба негайно покласти стару у ліжко, а до рани прикласти лід.
Значить, доведеться селитися в готель. Її взагалі туди пустять? Кардиган і блузка годилися, а от спідниця, безперечно, увагу таки приверне, і то неабияку. Стентон узагалі сумнівався, чи входила коли-небудь у готель «Пера-палац» на Ґран-Рю-де-Пера хоч одна жінка з повністю виставленими напоказ щиколотками і литками. Стара та жінка чи молода — байдуже, так чи так це непристойно. Якщо ж на додачу ще й з’ясується, що вона зазнала серйозного удару по голові, запитань, звісно, не уникнути. А відповідати на якісь запитання Стентон жоднісінької охоти не мав.
Прикрити рану на потилиці було неважко. На шиї у МакКласкі була шовкова хустина, і Стентон просто пов’язав її професорці на голову, затягнувши вузол під підборіддям. У такому вигляді — кардиган і хустина на голові — більше пасувало б прогулюватися вітряної днини по пірсі у Брайтоні, ніж поселятися о першій годині ночі у першокласний готель, але нічого, піде.
Зі спідницею було гірше. На дверцятах фіакра Стентон побачив акуратно складений плед. Узяв його і насилу зумів обв’язати МакКласкі навколо стану, закріпивши своїм ременем.
Ледь він із цим упорався, як вони вже й приїхали. Попри те, що рухалися зі швидкістю не більшою за ту, на яку здатен кінь, що йде риссю, дорога від Ньютонового дому до готелю зайняла часу значно менше, ніж поїздка великим «мерседесом» у зворотному напрямку.
Стентон ще морочився з пряжкою ременя, коли візник повернув і під’їхав до того самого готелю, де вони обидвоє вечеряли буквально на кілька годин раніше. Він міцно затягнув ремінь поверх пледа і постарався сховати його під кардиган. Потому знову дав професорці нюхнути амонію, який принаймні почасти привів її до тями.