Знову й знову

Вона виявилася ще нижчою, ніж Стентонові видалося спочатку, і головою ледь сягала йому до грудей. Та попри всю свою мініатюрність, то була сильна особистість: це впадало у вічі відразу. Обличчя мала рішуче і вольове: глибокі темні очі, довгий, тонкий і бездоганно прямий ніс, здорова шкіра, повнуваті губи.

Їй було десь за сорок, і у волоссі проглядала вже подекуди сивина; однак, незважаючи на це, вона здавалася зовсім іще юною. Не знати чому Стентонові ця жінка зразу припала до вподоби.

— Я лише виконував свій обов’язок… е-е… мадам, — ніби збоку почув він себе самого. Не знав, навіщо це сказав, але щось же, мабуть, таки мав сказати.

— Свій обов’язок? Ваш обов’язок — рятувати соціалістів? Ото нам би ще бодай кількох таких, як ви.

— Ну, як на мене, то побачивши людину в біді, на допомогу їй має прийти кожен… — чомусь Стентону здалося, що цього пояснення недостатньо, і він повів далі: — Крім того, я був радий допомогти, бо маю подругу, яка вами захоплюється.

— О, справді? Я її знаю?

— Це одна ірландська суфражистка. Ні, ви її не знаєте, просто вона вважає вас дуже вагомою постаттю, оце й усе.

— Що ж, коли її побачите, то передайте подяку за те, що відправила вас до мене. Вип’єте чогось? Чаю, мабуть, ви ж англієць.

— У нас і віскі є, — пожвавішав Лібкнехт. — Я б і сам не відмовився.

— О, від віскі ти не відмовишся ніколи, — усміхнулася Люксембург.

А вони тут, здається, не сумують, подумав Стентон, хоч і пережили допіру нелегке випробування. Цікаво. Якби йому спало коли-небудь на думку уявити керівників міжнародного соціалістичного руху, ті, мабуть, постали б у нього в уяві такою собі доволі похмурою компанією. Гм, то вони скисли, напевне, вже після того, як прийшли до влади; схоже, так воно здебільшого й буває.

Ковтнути віскі Стентон теж не відмовився. Врешті-решт вчився ж він колись на історичному факультеті й проґавити таку фантастичну нагоду не міг: стояти і попивати скотч у самісінькому епіцентрі бурхливих політичних подій, які розвивалися надзвичайно стрімко і загрожували перейти у глибоченну кризу. Можливо, він оце чаркується з майбутніми керівниками Німеччини, подумалося йому. Буде що розповісти Бернадет! З Бернадет він іще побачиться: щодо цього вагань уже практично не мав.

Невеличкий бенкет влаштували в маленькому залі засідань комітету партії. Прислуги тут не було. Лібкнехт із неабияким ентузіазмом наповнив склянки і запропонував тост за «чоловіка, який урятував нашу Розу».

Всі радо відгукнулися; Стентона знай поплескували по спині й вітали. Сама Люксембург, утім, лише сумно похитала головою.

— Я вам, звісно, дуже вдячна, містере Стентон, — мовила вона, — та боюсь, ви тільки трохи відтермінували страту. Наступного разу вас тут не буде.

— Думаєте, натовп повернеться? — запитав Стентон.

— Можливо, не сьогодні, — тихо відповіла вона, — але вони повернуться, запевняю вас, точно повернуться.

— Ну, так, згоден, якийсь час у місті, можливо, буде не дуже спокійно, і вам усім краще частіше озиратися і взагалі поберегтися, але ж рано чи пізно все заспокоїться, хіба ні? Я дуже поважаю німецьку владу і певний, що порядок скоро відновлять.

У відповідь Люксембург посміхнулася, проте в її посмішці читався страх і сум.

— А їм не потрібен порядок, містере Стентон, — так само тихо сказала вона. — Вони ж самі все це влаштували.

Стентон аж сторопів.

— Що? Організували натовп, який на вас напав? Ну, навряд, не думаю. Я ж сам був у тому натовпі і…

— Організовувати натовп не було потреби, — перебила його вона. — Натовп організувався сам після того, як вони вбили кайзера.

Стентон озирнувся навколо і побачив тепер уже серйозні, ба навіть похмурі обличчя: хтось кивав на знак згоди, хтось втупив очі в підлогу. Він був приголомшений і ледь спромігся перепитати:

— Ви серйозно?

Бо просто не йняв віри. Він завжди тримався думки, що всілякі несусвітні теорії змови — це прерогатива доби інтернету, часів, коли будь-яку абсолютно параноїдальну, божевільну ідею можна було миттєво поширити на весь світ, надаючи їй таким чином ореолу вірогідності. Адже йому й самому часто-густо траплялося стикатися з вельми глибокодумними ідіотами, які запевняли, що принцес убивають колишні чоловіки, аби не дати їм вийти заміж за мусульман, а президентів усувають їхні власні секретні служби. Проте від Рози Люксембург, однієї з найвідоміших і найпроникливіших інтелектуалок століття, такої маячні він якось не сподівався, тому спробував заперечити:

— Та ну, дайте спокій… невже ви справді вважаєте, що німецького імператора вбили німецькі ж правлячі кола? Щоб дістатися до вас усіх? Та ну. З усією повагою, не думаю, щоб ви аж так багато для них важили.

— Не думаєте? — перепитала Люксембург. — А от вони, мабуть, таки думають. Гаразд, те, що ми собі тут гадаємо, особливого значення не має: що буде, те буде. Одне скажу вам напевне: його імператорську величність убив не соціаліст. Наша організація існує в цьому місті вже тридцять років. Ми своїх знаємо.

— Так, але ж кожного психопата ви знати не можете, правда? Можливо, стріляв якийсь одинак… божевільний, який уявляє себе соціалістом.