Зоряний Корсар

Яка ж у мене численна рідня! Вона розросталася, сягала коренями у інші племена і народи, вихлюпнулася до старовинних кочівників, перекинулася до Індії, а там загубилася десь у нескінченності легендарних атлантичних рас. Я був оглушений, збентежений. Не знаю, скільки тривало це знайомство, скільки клекотів палац від гомону рідні. Потім озвався дід Гордій.

— Пишайся, синку. Добрий корінь маєш. А з доброго кореня і добре дерево росте. Нема в твоєму роду поганців-зрадників, нема насильників, нема ледарів і нікчем. Бойова і чесна рідня. Ось я, приміром. Закатували мене царські жандарми. А за що? За те, що не схилив голови, згадав Кармелюка, пішов у ліси.

— А я, — озвався прадід Семен Грім, — під Уманню впав од шаблі лядської. Гарно ми тоді погуляли з Гонтою та Максимом. Можеш гордо називати ім’я прадіда Семена.

— А я кобзар, — гукнув прапрадід Іван. — Спочатку козакував, потім потрапив у полон до ляхів. Випекли вони мені очі, здерли пасів з десять шкіри на спині, пустили на посміх, на жах, на глум. Та я не загинув. Добрався на Вкраїну, навчився грати на кобзі. Ходив шляхами, лісами, тішив людей нещасних піснею вольною, давньою. Любили мене кріпаки, що в рабстві я їм давав надію на майбуття. Так я зостарівся та й загинув десь у яру од голоду й холоду. Проте дарма! Можеш добрим словом згадати прапрадіда Івана. Глянь — я тепер знову видющий, молодий! Як наша невмируща пісня!

Родичі розповідали про свої подвиги, про героїчні бої, великі справи, а я стояв перед ними знічений, приголомшений. Що я скажу їм?

І ось замовкло велелюдне зборище. Дід Гордій запитав:

— А ти? Що скажеш про себе? Рідня хоче знати.

— Про себе? А що я скажу?

— Тобі видніше. Які подвиги вчинив? Ким став?

— Подвиги? Не знаю. Ніколи не думав.

— А про що ж думав? — нахмурився дід. — Ну хто ти? Козак? Чи гречкосій? Чи, може, кобзар? А чи коваль добрячий?

— Я директор горілчаного заводу, — похвалився я. Рідня перезирнулася. Батько зневажливо покивав головою.

— Директор? — Спіткнувся дід на тому слові.— А що це таке?

— Ну, старший.

— А горілчаний завод? Це де оковиту роблять? Винокурня?

— Еге ж!

— Дивно, — докірливо мовив дід. — Мій онук став винокуром?..

— Цілий завод, — зітхнула баба Соломія. — Це ж можна споїти весь край.

— Не козацький дух! — гукнув Іван Вогонь. — Корчмарська жила у тебе!

— Невже ж для того ми гинули в бою, — гримнув дід Гордій, — щоб ти отак низько впав? Га?

— Я… Мене призначили.

— Хто?

— Старші. Доручили.

— Як то призначили? Якби ти не хотів, то не став би. Інше діло, якби тебе призначили гетьманом чи, скажімо, отаманом… А то — винокуром козацького сина! Негоже, негоже!

— А чом ти вбраний у таке лахміття? — поцікавився Вогонь. — Чи ж в тебе нема святкового вбрання? Вишитої сорочки?

— Та їх більше тепер у самодіяльності надівають, — озвався я.

— А що це таке?

— Виступають перед людьми. Співають, танцюють.

— Співати треба скрізь. Щодня. І танцювати. Отже, щодня треба носити святкове вбрання, — суворо одповів прапрадід. — Затямив? А то вбрався, наче покидьок якийсь несусвітний. Сором на тебе глянути!..

— Доста йому, — примирливо озвався батько. — Він уже збагнув. Не для того ми покликали його. Почнемо свято, любі батьки й матері. Свято єдності. Наповнюйте келих вином невмирущості!

Десь далеко-далеко замерехтів кришталевий келих. У ньому грала криваво-багряна рідина. Його піднімали сотні рук, торкалися вустами, одпивали кілька крапель. З краю в край полилася ніжна пісня. Ніколи я не чув такої мелодії, таких слів. Не описати їх. Нездібний я на те. Тільки відчуття урочистості запам’яталося мені, нездоланної певності.

Келих ішов з рук до рук, ніби летів у повітрі. Ось з нього п’є батько, витирає долонею вуса, передає мені. Я взяв келих, глянув усередину. Там було порожньо. Ні крапельки. Як це так? Глум? Посміх? Самі пили, а мені облизня?

Я позирнув на батька. Він докірливо хитав головою.

— От бач. Не дісталося тобі вина невмирущості. Не дивуйся. Келих наповниться вином, як тільки його візьме до рук той, хто достойний безсмертя…

— А я?

— Суди сам.

— Чому ж? — гірко прошепотів я. — Хіба я не хотів би?.. От якби я жив тоді, як жили оці мої діди й прадіди…

— То що? — насмішкувато запитав батько.

— Я б показав…

Але мене вже ніхто не слухав. Рідня дружно співала, аж луна котилася під склепінням палацу. На мене не звертали уваги. Я крутив у руках прозорий келих, мимоволі милувався його тонкими гранями, чудовою роботою. У свідомості майнула думка: «Якби показав комусь з друзів — не повірили б».

А чому б і не показати? Взяти його, заховати в кишеню. До речі, це буде й доказом того, що не снилося. Якщо сон, то келиха не буде. А якщо не сон, то…

Я хутенько запхнув келих у кишеню фуфайки. Глипнувши на батька, помітив, що він усе знає.

— Бери, — шепнув батько. — Передай келих спадкоємцям. У ньому велика таємниця.

— Яка? — збентежено запитав я.

— Не час про те говорити. Роби, що сказав. Здалека йде той келих, передається нашим родом все далі й далі, в прийдешнє. А навіщо? Навіть наймудріші діди не все знають. А хто знає, тому велено мовчати. Мовчатиму і я. Ходімо, синку.