Зустріч з тайфуном

Кроликова смерть насторожувала. Та майнула думка, а якщо поступово й дуже обережно привчати організм до дії чорного еліксиру, поєднуючи ін’єкції з методичним тренуванням? Щоб усе залишилося в таємниці, я наважився провадити експеримент на собі.

Були й ще деякі міркування; може, я про них скажу, а може й ні.

Я зробив прощальний візит професорові, подарував йому затискачі-транзистори, попросив передати їх і вам. Пояснив усе примхою. Мовляв, готую сюрприз, хочу здивувати вас, що, зрештою, мені начебто й вдалося. Водночас затискач ставав перепусткою до вілли. Я дбав про себе. Перетворення кроля з сірого на чорного підказувало, що й зі мною може трапитися щось подібне. Зміниться колір пігменту, і тоді служник просто не пустить мене до власної домівки!

Я оселився подалі від людних місць, у вівчарській хижі. Там відновив тренування й почав дуже обережно вводити собі чорний еліксир. Був день, коли я ледь не викликав по транзистору професора — дуже боліли м’язи. Переконав себе, що так і мусить бути: м’язи реагували на високе навантаження нового типу. Справді, через тиждень болі вщухли, а тренуватися стало надзвичайно легко. Я щиро радів. І хід тренувань, і наслідки аналізів показували — мій еліксир сили не такий уже й “чорний”, він може прислужитися людині.

У досить оптимістичному настрої, певний, що все буде гаразд, що я правильно визначив безпечну дозу еліксиру для змагального виступу, я повернувся на стадіон, щоб приголомшити весь світ. Не знаю, чи досяг я мети, В усякому разі, студентська мрія здійснилась: я зумів зазирнути за бар’єр можливого, хоча й не певен, що це — гранична межа. Навпаки, я переконаний: минуть роки, багато років, і мої результати не тільки повторить, а й перевершить якийсь обдарований спортсмен, як це вже бувало не раз. Перевершить без чорного еліксиру, без найстрашніших допінгів,[1] просто внаслідок значно глибших знань про організм людини і вміння тренувати його для високих спортивних досягнень!

* * *

Крістофер Картрайт стомлено відкинувся на спинку крісла, відпочивав. Усі сиділи мовчки, приголомшені його сповіддю. Аж доки Картней не скрикнув:

— Навіщо ти вчинив це, Кріс? Навіщо?

Кріс розплющив очі, тепло й сумно глянув на друга:

— Любий, не всім щастить так, як вам з Боббі, — потрапити з чемпіонів у чемпіони, хоча б спортивного репортажу. Кажу без заздрощів, констатую факт. Пригадай інших наших друзів. Де вони зараз? Хто їх пам’ятає? Яке у них життя?.. Спочатку мене цікавив науковий пошук, благородне прагнення зробити якийсь внесок у науку. Але потім я…

Він замовк, роздумуючи, казати чи ні про щось таке, що, може, було неприємне навіть йому самому. Та врешті махнув рукою.

— Потім я просто збочив з наукового шляху. Збагнув, що після сенсаційного успіху на стадіоні чорний еліксир може принести мені все, що ми змалку вважали ознакою щастя — гроші, славу, забезпечену старість. Хто відмовиться від збуджувача, який дає змогу людині мобілізувати всі фізичні можливості? І, очевидно, не лише фізичні. Райдужними були не тільки затискачі, а й мої мрії. Тому, мабуть, і настала така розплата за них.

Картрайт знову замовк. Він зосереджено дивився вперед, наче там, у далечині, намагався знайти відповідь на ті питання, які постали перед ним в останні години життя. Потім заговорив:

— Я знищив усі мої записи, спалив їх у цьому каміні, щоб не залишати бодай найменшого дороговказу до таємниці чорного еліксиру. Але те, що відкрилося одному, може відкритися й іншому. Вам усім ще не раз бувати на стадіонах. І мені хочеться застерегти вас: ніколи не вірте байкам можливих загадкових вівчарів-одинаків, як Том не повірив Джімові Хіксу. — Картрайт невесело посміхнувся. — Якщо колись ви станете свідками такого ж несподіваного фантастичного перевищення рекордів, якого домігся я, — зразу бийте на сполох! Знайте: тут не обійшлося без винятково сильного допінгу на зразок мого чорного еліксиру. Звичайна людина ще дуже далека від розкриття своїх граничних можливостей і не скоро досягне їх!

Зайшов служник і доповів, що прибули адвокат і нотаріус…

М. Білкун СПАНІЄЛЬ МІСТЕРА ДАРЛІНГА

Доктора Берцеліуса підняли з ліжка о третій годині ночі. Саме тоді, коли сон найсолодший. Отож доктор Берцеліус не дуже люб’язним тоном запитав крізь двері, кого це носить об такій порі.

— Відчиніть, — почувся здавлений від хвилювання голос з того боку, — відчиніть, док, справа дуже нагальна!

Бурмочучи під ніс про ослів, яким не спиться вночі, доктор Берцеліус відчинив двері. Поріг переступив високий молодик у довгому плащі з піднятим коміром. Під пахвою він тримав щось загорнуте у картатий плед.

— Лихо скоїлося чотири години тому, — сказав гість, розгортаючи плед, — я відразу ж сів у машину і помчав до вас. Сам я живу у Грибтауні. Мене звуть Дарлінг. Боб Дарлінг.

— Ви небіж містера Дарлінга? — запитав доктор Берцеліус, але в голосі його не було ні цікавості, ні люб’язності.

— Так, я небіж містера Джекоба Дарлінга. А це його спанієль…