Читаем Звірі полностью

— Чого тут сперечатися? — питав Док, дещо заспокоюючись. — Давайте її мені. Там і тести всі проведемо, а як щось піде не так — і вбити буде легше.

— А ти впевнений? — цікавився Жарох. — Ти впевнений, що легше? Впевнений, що її взагалі можна вбити?

— То давайте перевіримо! — сплескував долонями Нестор. — От давайте візьмемо й спробуємо вбити! Якщо вийде — будемо знати, як їх убивати. І розітнемо, подивимося, яке воно там усередині…

Ага… І жодного з них досі не вдалося вбити. Принаймні не вдалося отримати труп для розтину.

Справа ставала все цікавішою. Розгубленість поступово перетворювалася на азарт. Я вже сприймав об’єкт як серйозну мішень, я вже був готовий до наказу «ліквідувати», до бойових дій, до нормальної роботи, за якою, як виявилося, встиг скучити набагато сильніше, ніж здавалося кілька днів тому.

А вони все кричали. Все сперечалися.

— Авторитет! — кричав Нестор. — Контроль! Джокера не змогли б контролювати нормальні люди! Тільки ми! А цим і нас буде замало! Вони ж узагалі з людьми не спілкуються! Їм це нецікаво! Не-ці-ка-во!

— Чому ж? — дивувався Док. — Вони розмовляють…

— Лише тоді, коли в цьому є потреба, — зазначав Жарох, — життєва необхідність. Але їм і справді нецікаво спілкуватися заради спілкування!

— От! — тицяв у нього пальцем Нестор, радіючи несподіваній підтримці. — Вірно! От і Джокер скаже — вона не говорила з ним! Їй було нецікаво!

— З Максом говорила, — спробував подати репліку я.

Але від мене відмахнулися.

— То з Максом, — ледь чутно буркнув Док.

Посмішка тріумфатора ледь не з’явилася на моєму обличчі. То я був правий. Господи, як же це чудово — відчувати, що я був правий!

Макса вони встигли взяти на короткий ланцюжок, а її — ні. І це — єдина відмінність між ними. Він — не просто дитина-індиго. Він — із тих, нових, страшних. Єдиний, кого підхопили з дитинства, кого встигли навернути у свою віру. І вбити його зараз шкода, аби розчленувати й подивитися, що там усередині… І службові повноваження він має право перевищувати — нехай лише й надалі залишається на цьому короткому ланцюжку…

З іншого боку — дивно в них усе виходить. Якщо ситуація настільки критична, Макса треба досліджувати. Живого чи мертвого. І якнайшвидше. Чому вони не чіпають його?

Невже робота, яку він виконує для Контори, настільки серйозна? Можливо… І дуже можливо, що замінити його в разі ліквідації просто не буде кому… Чому ж тоді Док, який так воліє отримати Аню для своїх дослідів, не наводить аргументів про успішні досліди з Максом? Чи вони були не надто успішними? І як бути з заявою про прибульців? Адже Макс не з дитбудинку… Його не могли підкинути. Його народила мати — людина, жінка, звичайна людська жінка… То він — не з них? Я знову почав плутатися.

На якусь мить щось блимнуло в думках. Здогадка, яка водночас пояснювала все це й була дуже простою. Надто простою. Я загубив її. Не встиг вчасно зловити й загубив.

Прокрутити всю цю розмову в голові ще раз, поставив собі завдання я, прокрутити, наново знайти, впіймати за хвоста та витягнути на світло цю здогадку.

Шефи, здається, нарешті видихалися. Заспокоїлися, помовчали.

— Я схиляюся до пропозиції Нестора, — нарешті сказав Жарох. — Думаю, ліквідація — найкращий вихід…

— Ні! — різко перервав його Док. — Ні! Я категорично проти. Я хочу дослідити її. Я візьму відповідальність на себе.

Всю відповідальність.

Він обернувся до бороданя й повідомив:

— Вона потрібна мені.

— Навіщо? — нарешті озвався зі свого кутка бородань.

— Невже неясно? Нам треба співпрацювати з ними.

Співпрацювати, а не знищувати!

Вперше в житті я відчув до Дока щось підозріло схоже на симпатію. Я навіть зрозумів, чому він так лагідно всміхався до мене сьогодні — він знав, що вони будуть проти, а я можу стати союзником. Він був непоганим психологом, наш Док. І річ була, звісно, не в симпатіях чи антипатіях до дівчинки.

Річ була у сприйнятті її як нового фрагмента реальності.

Так, Макс був правий, світ не обертався навколо мене. Та, що найцікавіше, світ не обертався вже й навколо моїх шефів. І вони почали усвідомлювати це. Тільки змиритися з цим фактом їм було важко. Тому й бігали вони, тому й сперечалися, бризкаючи слиною й забувши про мою присутність. І лише Док, учений, розумник, експериментатор, був зацікавлений цим явищем. Не наляканий — зацікавлений. Інші — боялися.

До криків, до істерик, до нервового виснаження. Світ ішов на них війною. Не країни, не люди, не уряди, не армії — увесь світ. Адже все, що не оберталося навколо моїх шефів, вони вважали потенційною загрозою по факту. І ця війна ще не почалася. Світ лише готувався до неї — він створював своїх джокерів. Принаймні саме так вони бачили наш об’єкт. Усі, крім Дока.

Що бачив я? Я бачив, що вони постарішали. Я бачив, що вони знають, що постарішали, але не хочуть визнати цього. Не про країну вони зараз турбувалися, не про людство — про себе. Їм не хотілося вимирати. Милі мої розгублені динозаври… І Док знав, що я побачу це. Док робив ставку на мою молодість. І був правий.

— А ти що думаєш? — раптом звернувся до мене бородань.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Нечаянное счастье для попаданки, или Бабушка снова девушка
Нечаянное счастье для попаданки, или Бабушка снова девушка

Я думала, что уже прожила свою жизнь, но высшие силы решили иначе. И вот я — уже не семидесятилетняя бабушка, а молодая девушка, живущая в другом мире, в котором по небу летают дирижабли и драконы.Как к такому повороту относиться? Еще не решила.Для начала нужно понять, кто я теперь такая, как оказалась в гостинице не самого большого городка и куда направлялась. Наверное, все было бы проще, если бы в этот момент неподалеку не упал самый настоящий пассажирский дракон, а его хозяин с маленьким сыном не оказались ранены и доставлены в ту же гостиницу, в который живу я.Спасая мальчика, я умерла и попала в другой мир в тело молоденькой девушки. А ведь я уже настроилась на тихую старость в кругу детей и внуков. Но теперь придется разбираться с проблемами другого ребенка, чтобы понять, куда пропала его мать и продолжают пропадать все женщины его отца. Может, нужно хватать мальца и бежать без оглядки? Но почему мне кажется, что его отец ни при чем? Или мне просто хочется в это верить?

Катерина Александровна Цвик

Любовное фэнтези, любовно-фантастические романы / Детективная фантастика / Юмористическая фантастика