95-16

— Гаразд, гаразд! — перебив хворий. — Перестаньте філософствувати. Лютце не такий дурний, як дехто думає. Коли не хоче говорити, то, певно, так треба. Ви приїхали і поїдете, а я лишуся.

— Пане Лютце, — почав Шель знову, — можна укласти угоду, ви відповідаєте на мої питання або, ще краще — розказуйте все, що вам відомо, а потім разом погодимо, що і як робити далі, коли взагалі можна скористатися з цих відомостей.

Погляд хворого знову помандрував на стелю, обличчя втратило глузливий вираз. Напевно, Лютце обмірковував пропозицію.

— Я бачив Леона за кілька годин до смерті, — обізвався Лютце, не обертаючи голови. — Того вечора він приніс чемодан до мене і сказав: «Лютце, ти єдина людина в Гроссвізені, якій я можу довіритися. Недавно я вигріб ці папери з підвалу зруйнованого будинку. Це докази злочинів у Вольфсбруку». Я не дуже розумів, про що йдеться. Леон часто згадував ці справи, але ніколи докладно нічого не пояснював.

— Що було далі?

— Тоді він сказав: «Ці папери — динаміт, Лютце. Вони звинувачують людину, яка вбила десятки людей, а сама, напевне, живе й досі. Мені здається навіть, що я знаю, де вона мешкає». Я спитав, чому він не йде в поліцію, адже це їхня справа. Леон відповів: «Ти пам’ятаєш, Лютце, гестапо в Гроссвізені? їх було двадцять, може, менше, може, більше. Таємна поліція, але всі їх знали, знали їхні прізвища і де вони живуть. Ті часи минули. Тепер уже немає гестапо, зате існує щось таке, про що люди майже не здогадуються. Існує така таємна організація, де навіть її члени не знають, хто, крім них, належить до неї. Більше нічого тобі не скажу, — закінчив Леон. — Чим менше ти знатимеш, тим краще для тебе. За кілька днів приїде сюди Ян Шель з Польщі. Запам’ятай це прізвище. Ян Шель — журналіст. Йому ти віддаси чемодан, тільки йому або комусь іншому, хто доведе, що приїхав од нього». Я запитав його, чому він сам цього не зробить. Леон сказав: «Я зробив велику дурницю і, напевне, поплачусь за це». Я подумав, що він у чомусь завинив і жде арешту. Більше нічого не питав. — Лютце помовчав кілька секунд, потім тихо додав: — Тієї ж ночі він помер.

— Пригадайте собі докладніше, що Леон казав про…

Біля дверей почулися швидкі кроки і хтось роздратовано запитав:

— Чому ви пускаєте відвідувачів о цій порі?

Шель обернувся. До ліжка підходив старий, лисуватий чоловік у білому кітелі.

— Дзвонив портьє, — непевно мовила сестра. — Він сказав, що цей пан в Гроссвізені проїздом і хоче попрощатися з хворим. Я думала… як виняток… — пояснювала жінка, безпорадно розводячи руками.

— Ніяких винятків, розумієте? Неподобство! — лікар гнівно зажестикулював. — Якщо персонал робитиме все, що заманеться, тоді визначення годин відвідин і оплачування портьє не має сенсу. Хворим потрібен спокій! — сердито кричав він. Потім звернувся до Шеля: — Прошу вас негайно залишити палату і прийти в час, визначений для візиту. А з вами, — він погрозив пальцем розгубленій сестрі, — ми ще поговоримо. Я подам рапорт.

— Ось вам і відповідь на ваше запитання, — півголосом пробубонів Лютце.

Шель підвівся.

— Пробачте, що я порушив правило, — сказав він спокійно. — Не треба так гніватися, я саме збирався йти. До побачення, пане Лютце. Дуже дякую за все, — Шель вклонився сестрі і під цікавими поглядами хворих вийшов з палати.

Годину чи дві журналіст ходив по місту. Заклопотаний, він ні на що не звертав уваги. Лише ритмічні солдатські кроки і голосна пісня вивели його із задуми.

По шосе йшла довга колона солдатів бундесверу. Шель мимоволі відступив до бровки і зупинився мов зачарований: стальні шлеми, сіро-зелені мундири, автомати; мундир капітана прикрашали стрічечки нагород…

— …ауф діх Лілі Марле-е-е-н! — горлали солдати.

— Айн! Цвай! Драй! Фір! — командував сержант.

Отямившись, журналіст з цікавістю глянув на перехожих. Вони майже не звертали уваги на солдатів, які марширували вулицею. «Воєнщина, псякрев!» — вилаявся в думці Шель. «Повертаються до давніх традицій», — писав Леон.

Згадка про покійного друга повернула Шеля. до справи, яка тривожила його ось уже кілька днів. Він був майже певен, що на всі досі не з’ясовані питання є лише одна правильна відповідь. З величезної кількості спостережень, фактів і здогадів виникав переконливий висновок. І журналіст часом навіть жалкував, що попав у цю історію…