95-16

— Поблажливий шеф. У тебе є які-небудь відомості з «поля бою»? Я вранці бачив Гюнтера. Просив замовити за нього слівце.

— О, забудь про нього!.. Грубера обвинувачуватимуть у незаконному привласненні чемодана, а також у спробі шантажу. Вину довести неважко, і він одсидить два або чотири роки, якщо, — додав, трохи подумавши, — адвокатові не пощастить добитися пом’якшення вироку. Так чи інакше, його поліцейська кар’єра закінчилася.

Шель кивнув головою.

— Грубер поводився нерозважливо, — сказав. — Його плани були наївні, а ходи надто очевидні. Але не можна звинувачувати лише його. Адже він, мабуть, виконував чиєсь доручення. Був тільки пішаком.

— Ти маєш на увазі старого Менке? — Джонсон скоса глянув на журналіста.

— Не тільки доктора. Я дедалі більше переконуюсь, що й той не був «головою». Кілька дрібних інцидентів свідчать про те… — Шель урвав, ніби підшукуючи слова. — Перед тим, як прийти сюди, я знову бачився з Лютне.

— Ну? І що ж цей п’яниця? Не втік ще з лікарні?

— Лютце боїться чогось. Я не почув від нього сенсаційних новин, але з того, що він сказав, зробив висновок.

— Цікаво! Тепер ти матимеш змогу відповісти собі на загадкові питання, до яких так часто звертався.

— А хіба тебе не цікавить розв’язання загадки?

— Ще й як! Я побудував теорію… Але, прошу, говори. Цікаво, якими шляхами ти дійшов своїх висновків.

— Не можу пригадати, коли в мене зародилася підозра, що я оточений муром правдоподібної брехні. Дещо зацікавило мене одразу ж, як я прибув на Ейхенштрасе. Те, що Леон вчинив самогубство перед самісіньким моїм приїздом, було щонайменше дивним. Фрау Гекль сказала, що Леон завжди замикав свою кімнату. Проте, накладаючи на себе руки, лишив двері відчиненими. У цьому була суперечність. Пізніше я дізнався, що ти живеш і працюєш у Гроссвізені. Чому Леон не звернувся з своїм клопотом передусім до тебе? Це питання лишилося на першому місці серед проблем, яких ставало дедалі більше. Він, очевидно, усвідомлював, що виїхати з Польщі до Західної Німеччини — справа нелегка. І все-таки чомусь звернувся по допомогу до мене, а не до тебе. Це стало ще більш незрозумілим, коли я почув, що ти працюєш у прокуратурі, отже, він мав би звернутися до тебе навіть тоді, коли б ви були зовсім мало знайомі.

— Леон згадував про якісь таємничі відкриття. Але я не сприймав цього всерйоз, та, зрештою, він майже завжди закінчував свої висновки недомовками. Знаючи про його психічну хворобу, я не надавав справі особливого значення, вважаючи ті проблеми вигаданими. Безперечно, я образив його своєю поведінкою.

— Тепер я знайшов причину. Мої пошуки утруднювало тільки те, що я не знав про Леонове відкриття. Непокоїла думка, чому Леон писав, що не може нікому довіряти. Відкидаючи ряд можливих пояснень, я завжди повертався до одного й того ж питання: чому він не вірив тобі? — Шель загасив сигарету, кинув погляд на зосередженого Джонсона і вів далі: — Пояснення, ніби Леон був психопатом і уникав людей, спочатку приспало мої підозри. В розмові з тобою, а особливо під час побачення з доктором Менке, я здобув вичерпні відповіді майже на всі питання. Лютце був гірким п’яницею, психічно хворий Леон — мізантропом. Ти відштовхнув його своїм недовір’ям. Мабуть, я виїхав би з Гроссвізена на другий же день, коли б не випадок з Лютце і не зникнення чемодана з камери схову. Той, хто організував усе це, вчинив стільки промахів, що важко не помітити їх.

— Грубер справді поводився як ідіот, — сказав Джонсон, граючись попільничкою.

— Грубер стояв перед складною проблемою. Проте сцену на вокзалі він розіграв непогано. Але давай обговоримо події у хронологічному порядку. Перед умовленою зустріччю Лютце посилає листа і… попадає під машину. Потім починаються зовсім дивні речі. Вранці ти просиш інспектора поліції поїхати разом з нами до камери схову, а за хвилину перед нашим приїздом чемодан зникає. Грубер береться провести слідство. Лютце мовчить. Мої теорії сприймаються поблажливо.

— Але ж це лишилося…

— Можеш не пояснювати, Пауль. Я почав аналізувати спостереження і дійшов висновку, що нещасний випадок з Лютце був запланований, а єдиною людиною, яка знала про наступну мою зустріч з ним, був ти! Правда вимальовувалась дедалі ясніше, але це було настільки неймовірно, що я довгенько шукав найрізноманітніші пояснення для виправдання твоїх дій. Я не міг і не хотів повірити, що ти причетний до цієї справи.

Джонсон нахилився вперед.

— Не знаю ще, до чого ти ведеш, — мовив, — проте хотів би, щоб ти добре зважував свої слова. Трапляється, ми говоримо необачно, а згодом жалкуємо.

Шель глянув йому в очі.