Аеропорт

— Я ж уже сказав — за якого чоловіка ти мене маєш? Звісно, що я їй допоміг. Якщо хочеш знати, компанія стягувала частину моєї зарплатні. Саме звідти я й дізнався, як те все робиться.

Ґвен усміхнулася:

— «Особисті витрати»?

— Так.

— Твоя дружина дізналася?

Він завагався перед тим, як відповісти.

— Ні.

— Що сталося з дитиною?

— Всиновили.

— Хто то був?

— Просто дитина.

— Ти чудово знаєш, що я мала на увазі. Хлопчик чи дівчинка?

— Здається, дівчинка.

— Здається.

— Точно. То була дівчинка.

Від розпитування Ґвен йому з незрозумілих причин ставало незручно. Це розворушило спогади, які б він із радістю забув.

Вони сиділи в тиші, коли Вернон Демерест завів «мерседес» до широкого головного в’їзду аеропорту. Високо понад в’їздом, у небі, залиті світлом, розташувалися параболічні арки — визнане досягнення світового конкурсу дизайну, — що символізували, як було сказано, шляхетну мрію авіації. Попереду павутинився неймовірний комплекс доріг, перехресть, естакад і тунелів, розроблений таким чином, щоб невпинний транспорт аеропорту міг рухатися максимально швидко, хоча сьогодні наслідки триденної бурі дещо сповільнювали просування. Величезні кучугури снігу займали ділянки дорожнього полотна, де зазвичай їздили автомобілі. Снігоочисники й самоскиди, що силкувалися не дати снігу зайняти решту територій, додавали ще більше плутанини.

Після кількох коротких затримок Демерест звернув на службову дорогу, яка приведе їх на територію головного ангара «Транс Америки», де вони залишать авто та проїдуть службовим автобусом до терміналу.

Ґвен завовтузилася біля нього.

— Верноне…

— Так.

— Дякую, що ти зі мною чесний. — Вона торкнулася його руки, що лежала на кермі. — Все буде гаразд. Думаю, справа в тому, що надто багато звалилося нам на голову. І я справді хочу з тобою до Неаполя.

Він кивнув та усміхнувся, тоді забрав руку з керма та міцно стиснув долоню Ґвен.

— Ми чудово проведемо час, і я обіцяю, що це ще надовго запам’ятається. — Демерест вирішив, що зробить усе можливе, аби ця обіцянка справдилася. Це буде неважко. Ґвен його приваблювала більше, ніж будь-хто, він відчував себе більш люблячим та ближчим по духу з нею, ніж з будь-якою іншою жінкою. Якби не шлюб… Він уже не вперше замислився над тим, щоб розійтися з Сарою й одружитися з Ґвен. А тоді відштовхнув цю думку. Знав надто багатьох представників своєї професії, що страждали від такого перевороту, — пілотів, які покинули дружин після багаторічного шлюбу заради молодших жінок. У більшості випадків ці чоловіки врешті-решт залишалися з розбитими надіями та значними аліментами.

Десь під час їхньої подорожі, чи до Рима, чи до Неаполя, Демерестові варто буде ще раз серйозно поговорити з Ґвен. Їхня розмова поки що пішла не зовсім у тому напрямі, в якому йому хотілося, так само як досі не виникло питання аборту. Тимчасом — думка про Рим нагадала йому — були важливіші питання щодо його командування Рейсом Два «Транс Америки».

3

Ключ відмикав кімнату номер 224 в готелі «О’Гейґан Інн». Стоячи в напівтемній роздягальні, що межувала із диспетчерським залом керування повітряним рухом, Кіт Бейкерсфелд усвідомив, що вже кілька хвилин не зводить очей з ключа та пластикового брелока з позначкою. Чи промайнуло всього кілька секунд? Можливо. Просто віднедавна плин часу, як і багато іншого, здавався непостійним та сплутаним. Останнім часом Наталі вдома не раз помічала, як Кіт, бувало, стоїть непорушно та вдивляється в порожнечу. І тільки коли схвильовано запитувала: «Що з тобою?» — тільки тоді він отямлювався й усвідомлював, де перебуває, відновлював рух та свідоме мислення.

Кіт припускав, що причина — як тоді, так і щойно — полягає в тому, що його змучений, виснажений розум просто відключається. Десь усередині заплутаного мозкового лабіринту був невеликий перемикач, механізм самозахисту, наче термічний запобіжник в електричному двигуні, що спрацьовував у випадку перегріву, аби двигун не згорів. Проте різниця між двигуном та людським мозком у тому, що перший міг за потреби просто не діяти.

А мозок — ні.

Зовнішні прожектори на стіні диспетчерської вежі досі кидали достатньо світла крізь вікно в роздягальню, тож Кітові все було добре видно. Власне, він не мав на що дивитися. Всівшись на одну з дерев’яних лавок, на якій лежала недоторкнута їжа від Наталі, Кіт тільки стискав ключ від кімнати в «О’Гейґан Інн» та думав, розмірковував над цим парадоксом людського мозку. Мозок міг сягати неймовірних висот уяви, вигадувати поезію та індикатори радіолокаторів, створити Сикстинську капелу та надзвуковий «Конкорд»[106]. Але той же мозок — що береже спогади й свідомість — міг так само вмовляти, займатися самокатуванням, ніколи не мати спокою; аж доки смерть не покладе цьому край.

Смерть… забуття, дрімота; очікуваний спокій.

Саме тому Кіт Бейкерсфелд вирішив сьогодні накласти на себе руки.