Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Він розплющив очі — і, схиливши голову, дивився собі на груди.

— Ні! — я смикнула свій стілець так, що він разом з Кіпсом поїхав по брудній підлозі. Сльози залили мої очі. — Якщо ти зробиш це, Джордже Кабінсе, то я не знаю, що я зроблю з тобою!

— Усе гаразд, Люсі, — відповів Джордж із сумною усмішкою. — Я сам заварив цю кашу. Врешті-решт, це саме те, про що я завжди хотів дізнатись. Хотів розкрити таємниці, які не були під силу нікому...

— Чудово сказано! — підхопив Джоплін. — Я пишаюсь вами, мій юний друже. Я готовий записувати ваші слова. Годі думати! Говоріть швидко й виразно! Перекажіть усе, що ви побачите!

Ще одне відлуння минулого. Слова Бікерстафа, звернені до Вілберфорса сто тридцять років тому. І зараз їх вимовляє майже та сама особа. Хтозна, скільки в ній тепер від Бікерстафа, а скільки від Джопліна?

— Будь ласка, Джордже...

Кіпс застогнав:

— Вона каже правду, Кабінсе! Годі потурати примхам божевільного!

Джоплін тупнув ногою:

— Замовкніть, будь ласка!

— Люсі... — несподівано сказав Джордж. — Я знаю, що був слабким, що помилявся. Мені дуже шкода. Перекажи це Локвудові, гаразд?

Він підняв голову й поглянув у дзеркало.

— Джордже!..

— Дивися... — пробурмотіла постать у каптурі наді мною. — Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...

І Джордж дивився. Дивився просто в дзеркало крізь маленькі круглі скельця своїх окулярів. Я нічого не могла вдіяти, щоб зупинити його.

Джоплін нетерпляче ковтнув слину. Ручка в його руці тремтіла над сторінкою записника:

— Кабінсе! Скажіть мені, що ви бачите?

— Джордже!..

— Скажіть, хлопче!

— Все, чого бажає твоє серце...

Обличчя Джорджа напружилось, очі широко вирячились. Обличчя засяяло моторошною усмішкою:

— Бачу красу... яка краса...

— Ну? Ну? Кажіть!

Джорджеві м’язи несподівано напружились. Шкіра обвисла, рот поволі відкрився, як підйомний міст на ланцюгах. Шалена радісна усмішка залишилась на обличчі, та водночас із нього почали пропадати всі іскри розуму, життя, впертості...

Я шарпонулась уперед із криком:

— Джордже! Подивись на мене!

— Кажіть! — наполягав Джоплін. — Мерщій!

Я зі страхом побачила, як просіли Джорджеві щелепи. З його рота вилетіло довге, хрипке, непевне зітхання. Повіки опустились, тіло двічі здригнулось і завмерло. Рот залишився роззявленим, вирячені очі дивились у нікуди. Кілька світлих волосин прилипли до спітнілого чола.

— Отакої, — спересердя промовив Альберт Джоплін. — Яка диявольська прикрість! Він міг би сказати мені щось корисне, перш ніж померти.

28

Затамувавши подих, я дивилась на Джорджеве тіло.

— Ну що то за «краса, краса»? — нарікав Джоплін. — Хіба це по-науковому? Скоро світанок — нема часу пробувати ще раз! — і, спересердя тупнувши ногою, повторив: — Яка прикрість!

Він бурмотів щось і далі, та я його вже не чула. Його голос лунав десь далеко-далеко. Я не сприймала жодного звуку. Мій розум заціпенів.

— Джордже! — тихо покликала я. — Прокинься!

— Марно стараєшся, Карлайл, — обізвався Кіпс. — Його вже немає.

— Ні, що ти! Він завжди такий... — відповіла я. — Ти просто не бачив його вранці! Він просто сонний. Правда, Джордже? Джордже, відгукнися!..

Джордж не відповідав. Його тіло скидалось на старе пальто, перекинуте через бильце стільця. Вуста розкрились, руки обвисли. Мені пригадався Джек Карвер, як він лежав на нашому килимку, і його засотувала смертельна порожнеча. Я тихенько застогнала.

Погляд Джопліна повернув мене до тями. Архіваріус, що тільки-но дивився на годинник, перевів свої примружені очі на мене. Куди поділися його лагідний тон, його простакувата й боязкувата вдача? Тепер він рішуче й холодно втупився в мене.

Проте я помітила й дещо інше. Тієї миті, коли Джордж поглянув у дзеркало, привид Едмунда Бікерстафа вже заполонив собою увесь простір усередині кола. Я відчувала, як він тішився своєю перемогою, спостерігаючи за Джорджевим тілом. Тепер, однак, його увагу привернула нова жертва. Постать, закутана в плащ, обернулась — голова в каптурі нахилилась наді мною. Я помітила спотворене обличчя привида: вишкірений рот із гострими зубами, білу висохлу шкіру, чорні кола очей...

Коли я подивилась на Джопліна, привид зробив те саме.

Кіпс давно вже вийшов з підліткового віку і не міг розгледіти привида як слід, проте виразно відчував, що той поруч. Я помітила, як він скулився на стільці. А я? Я, навпаки, підбадьорилась і стиснула кулаки. В моїй душі немовби замкнулися двері — горе й смуток залишилися за ними, поступившись місцем спокою. Цей спокій, наче зимове озеро, був чистий, крижаний, безмежний... Я сіла й подивилась на Джопліна.

— Що ж, — говорив він тим часом сам до себе. — Можна спробувати ще раз. Усе, що нам треба, — посадити на стілець її. Може, вона впорається там, де не спромігся впоратись цей хлопчисько?..

Дрібними пташиними кроками він підійшов до мене, озброївшись кинджалом.

— Облиш її! — озвався Кіпс.

— Дійде черга й до тебе, — відповів Джоплін. — А поки що мовчи, бо тоді я покажу тобі, хто тут господар.