Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Він намагається відтворити наші колишні експерименти, — заговорив череп. — Він поставив дзеркало на підставку. А там сім духів — кволі, як і раніше, тільки й можуть, що стогнати... А онде стоїть господар. Майже як за давніх часів... Стривай! Ти що, покидаєш мене?!

Я поставила рюкзак на вільну полицю:

— Ти надто важкий. Постоїш тут.

— Ні! — заперечив череп. — Я повинен бути з ними! Я хочу бачити господаря! Віддай мене йому!

— Пробач, але ти залишишся тут, — відповіла я, розкрила рюкзак і трохи зсунула полотно, оголивши кілька горішніх дюймів склянки. Плазма сяяла яскравою зеленню. Я помітила спотворене обличчя, що шалено крутилось. — Якщо ти знадобишся мені, — провадила я, — то я прийду й заберу тебе. Тільки краще допомагай мені як слід, бо інакше зостанешся тут назавжди.

— Хай тобі грець, Люсі! — вигукнув череп. — Чому ти не слухаєш мене?.. — і несподівано вигукнув: — Господарю! Я тут! Вітаю з поверненням!

Постать у кутку стояла мовчки й не відповідала.

— Господарю!.. — благальний шепіт переповнився страхом. — Це ж я! Я тут!

Привид не поворухнувся. Його увагу привертали тільки дзеркало й Джордж.

— Он як, — сердито промовив череп. — Він уже не той, що раніше...

Зрозуміла річ, не той! Як і всі Перші та Другі Типи, привид Едмунда Бікерстафа міг лише повторювати одне й те саме. У його тоненькій, як папір, свідомості засіла лише одна-єдина частка минулого. Та на розмови з черепом мені не було часу. Прокрадаючись далі вперед і озираючись довкола, я увійшла до кімнати. Звідти на всі боки розходились темні муровані коридори. Не було чути жодного звуку. Джопліна я теж не бачила.

Аж тут зненацька мене помітив Квіл Кіпс. Здригнувшись із несподіванки, він заходився гарячково трусити головою й корчити такі кумедні гримаси, що за спокійніших обставин я дивилася б на них не одну годину. Та зараз, не звертаючи на нього уваги, я рушила навшпиньки просто до Джорджа.

Обличчя його набрякло, на щоці виднів синець. Навіть коли я торкнула його, він не поворухнувся.

— Джордже! — тихо промовила я. — Джордже!

— Облиш його! Він уже захолов! — шепотів Кіпс, іще відчайдушніше трусячи головою. — Ходи сюди і розв’яжи мене!

Я попрямувала до нього, намагаючись не дивитись на моторошного привида за колом з ланцюгів. Щупальця плазми обмацували межі кола. Покрита каптуром голова здригнулась — і я відчула, як на мене впав раптовий холодний тягар. Привид побачив мене. Він знає, що я тут!

Я стенула плечима, ніби обтрушуючи страх:

— Кіпсе, з тобою все гаразд?

Він вибалушив очі:

— Зі мною? Хіба не бачиш? Забава, та й годі — сиджу тут у компанії з Кабінсом, у катакомбах, прив’язаний до стільця!

— От і чудово, — всміхнулась я.

— Я пожартував!

— Я теж, — насуплено відповіла я, й від моєї усмішки не залишилось і сліду. Витягши рапіру, я нахилилася до Кіпса. І з відчаєм побачила, що його руки скручені ланцюгом і замкнені на замок. Перерубати ланцюг рапірою було неможливо.

— Тебе прикували, — прошепотіла я. — Де ключ?

— У того дурня в окулярах, — простогнав Кіпс.

— У Джопліна? Де він?

— Пішов кудись. Почув гамір і вирішив подивитись, що там таке. Може повернутися будь-якої миті. Як ти збираєшся мене витягати?

— Ще не знаю. Помовч!

Я не могла зібратися з думками. Мені заважав потойбічний шум — дзижчання дзеркала, жалібний клич сімох духів і навіть віддалені докори сердитого черепа. А понад усе — постать у каптурі, що бовваніла поряд зі мною. Цікаво, що зробив би на моєму місці Локвуд? На думку не спадало нічогісінько.

— Скажу лиш одне, — буркнув Кіпс. — Коли я виберуся, то дам твоєму придуркуватому приятелеві такого копняка, щоб він летів аж до Мерілебона!

— Ти сам винен, — відповіла я. — Не треба було ходити за нами назирці. А копняка я краще дам йому сама... Стривай! Може, Джоплін залишив ключ на столі?

Я хутко обійшла край залізного кола круг дзеркала; бліді духи вмить обернулись до мене. Стіл було захаращено всякою всячиною: запорошеними горщиками, прикрасами, численними книжками й паперами. Якби навіть ключ і був там, я нізащо не змогла б відшукати його. Що ж робити? З відчаю я підняла руки: «Думай!..»

— Обернися, Люсі! — долинуло з далекого коридору відлуння шепоту черепа.

Я заціпеніла, а тоді мимоволі потяглася до ременя. Та поки я це робила, хтось непомітно підійшов до мене ззаду. Моєї шиї торкнулось холодне вістря. Череп захихотів:

— Ой! Мабуть, слід було попередити тебе трохи раніше...

— Не ворушіться, панно Карлайл, — пробекав ззаду Альберт Джоплін. — Інакше я прохромлю вам шию. Зрозуміло? А тепер зніміть ремінь і рапіру.

Я завмерла з переляку. Вістря кинджала легенько штрикнуло мене.