Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Неохоче — бо електричне світло приглушує Талант і водночас приваблює всілякі чужі очі, — я увімкнула свій ліхтарик на мінімальну потужність, а потім повільно провела ним над собою дугу, щоб роздивитись навколо. Поряд зі мною був катафалк, що стояв на величезному механізмі з чотирма важелями, чорними й зігнутими, мов ноги велетенської комахи. Я стояла в центрі широкого проходу з височенною стелею, підлогу якого було захаращено сміттям. Уздовж мурованих стін тяглися ряди полиць, на багатьох із яких стояли свинцеві домовини, заховані тут навіки-віків. Деякі полиці було замуровано, деякі — завалено камінням. Через кожні двадцять кроків прохід перетинали бічні коридори.

Усе було вкрито дрібним сірим пилом — таким самим, як у волоссі Джопліна.

Вимкнувши ліхтарик, я спробувала придивитись і прислухатись до темряви, щоб визначити, звідки лунає дзижчання дзеркала. Це виявилось нелегко ще й через те, що привид у склянці знову заговорив.

— Ти чуєш їх?— запитав він. — Тих, інших! Вони довкола тебе!

— Ти можеш помовчати?

— Вони чують твої кроки. Чують, як шалено б’ється твоє серце!

— Годі! Краще вибери собі зручну полицю. Зараз знайду Джорджа й залишу тебе там!

Череп замовк. Я сердито смикнула ремені рюкзака і навшпиньки вирушила далі.

Проминаючи перший поворот, я почула з темряви відлуння далекого крику. Спотворений звук ніби відскакував від стін. Хто це кричав? Джордж? Кіпс? Джоплін? Жива людина — чи ні? Цього я не могла зрозуміти. Але відчувала, що крик лунає справа. Тримаючись за муровану стіну, я повернула туди.

За мить мої пальці торкнулись чогось холодного й гладенького. Я відсахнулась і клацнула ліхтариком. То була скляна куля на полиці біля домовини. Під шаром пилу, який я намацала пальцями, видніли висохлі білі квіти лілій. На мить я замислилася: скільки ж вони лежать тут, вічно квітнучи в пітьмі! Тоді вимкнула ліхтарик і попрямувала далі.

Коридор був довгий, вузький і часом перетинав інші, майже такі самі проходи, геть заставлені домовинами. Біля кожного з них я на мить зупинялась, а тоді рушала далі. Ішла я, не вмикаючи ліхтарик, сподіваючись бачити Гостей так само легко, як вони бачать мене.

А Гостей тут була сила-силенна.

В одному з цих нескінченних коридорів, зліва, я помітила бліду постать — молодика в костюмі з високим коміром. Він стояв нерухомо, спиною до мене, одне його плече було вище за друге. Я чомусь дуже зраділа, що він не обернувся.

З іншого переходу залунав нетерплячий стукіт. Поглянувши туди, я помітила на одній з нижніх полиць потойбічний вогник, що мерехтів у невеличкій свинцевій домовині.

— Весело з ними, — обізвався череп. — Та всі ці вогники — дурниці Мій господар теж тут.

— Попереду?

— Так, ти наближаєшся до нього... — він тихенько захихотів. — Пам’ятаєш отой нещодавній крик? Я ладен закластися, що то верещав Кабінс, коли поглянув у дзеркало!

Я ледве втамувала свій гнів. Якщо вже привидові закортіло побалакати, то нехай краще надасть мені потрібні відомості.

— Розкажи мені про дзеркало, — попросила я. — Скільки кісток Бікерстаф узяв для нього? І скільки духів воно містить?

— Сім кісток і сім духів, як я пам’ятаю.

— А що ти бачив, коли дививсь у дзеркало?

— О, я робив усе можливе, щоб ніколи туди не дивитись!

— А сам Бікерстаф? Дивився?

— Може, він і божевільний, але не дурний, — просто відповів привид. — Звичайно ж, ні! Навіщо йому так ризикувати? До речі, Кабінс зараз, напевно, вже помирає, а ти тут марнуєш час!

Прискоривши ходу, я нарешті дісталася до приміщення, де сходились усі бічні коридори. Тут знову вибухнув гомін: розлючені голоси, вигуки болю. Під ногу мені потрапив уламок цеглини. Я перечепилась і, зберігаючи рівновагу, мимоволі змахнула з сусідньої полиці якусь каменюку чи ступку. Я заціпеніло слухала, як вона торохтить у пітьмі.

— Усе гаразд. Тебе ніхто не чув, — мовив привид. І, витримавши драматичну паузу, додав: — Чи, може, чув?..

Довкола було тихо, тільки моє серце болісно стугоніло. Я помалу рушила далі. Коридор невдовзі повернув праворуч, і я помітила попереду світло ліхтаря, що осявало порожні полиці. Дзижчання тепер було голосніше, й повіяло моторошним холодом — температура знижувалась із кожним моїм кроком.

— Обережно, — шепотів череп. — Обережно... Бікерстаф поряд!

Пригинаючись і тулячись до стіни, я прослизнула ще трохи далі й зазирнула за ріг. Після блукань у темряві я майже осліпла. Минуло кілька секунд, перш ніж мої очі звикли до світла. І аж тоді я побачила, що було в тій кімнаті.